До Міжнародного дня жінок і дівчат у науці.

 

Щорічно 11 лютого відзначається Міжнародний день жінок і дівчат у науці. Цей день встановленій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 2015 року з метою «досягнення повного і рівного доступу жінок і дівчаток до науки, а також забезпечення гендерної рівності й розширення прав і можливостей жінок і дівчат».

Не просто складалась доля жінок у науці, паралельно з іншим процесами фемінізації, останні півтора століття. Жінки, що обирають наукову діяльність і досі стикаються з перепонами, от як до прикладу – низький рівень оплати та банальна «скляна стеля» (що існує й досі, відтак як і досі існують охочі озирається в пошуку «берегинь» та їх «вогнищ»). Проте, вочевидь, зробити наукову кар’єру жінці, що народилась наприкінці позаминулого століття – було задачею понад складною.

Сьогодні згадуємо, з нагоди наближення 140-річчя від дня народження, Наталію Полонську-Василенко – історикиню, археологиню, архівістку, першу жінку приват-доцент Університету святого Володимира у Києві; докторку історичних наук.

     Наталія Полонська-Василенко народилася 13 лютого 1884 року у Харкові, в родині військового та відомого військового історика, одного із фундаторів Військово-історичного товариства, члена Історичного товариства Нестора-Літописця – Дмитра Меньшова.

     Освічена родина, без патріархальних упереджень – це великий початковий ресурс навіть у наш час. А відомо, що батько не тільки не перешкоджав навчанню доньки, а й підтримував її. У 1909–1910 роках Наталія разом із батьком, брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Що більше – сімейне захоплення історією, визначило її подальший професійний шлях.

     Наталія Дмитрівна закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію, 1911 року – історично-філологічне відділення Вищих жіночих курсів (Київ), 1913 року – історично-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Першу половину двадцятого століття Наталія Полонська-Василенко живе і працює в Києві. Приведу далеко не весь перелік її посад, та напрямків роботи.

     У 1912–15 роках працює асистенткою на кафедрі російської історії; з 1916 році – працює викладачкою Вищих жіночих курсів та приват-доценткою Київського університету, де завідувала археологічним музеєм. 1917–20 роках – викладала на Вищих жіночих курсах А. В. Жекуліної. З 1916 року – членкиня Таврійської вченої архівної комісії.

     У 1918 році, у короткий період УНР, Полонська-Василенко відкриває у Києві Археологічний інститут (який, однак, більшовики закриють у 20-і роки).

     1924–33 роках – Наталія Полонська-Василенко наукова співробітниця, 1930–34 роках – дійсний член Археографічної комісії ВУАН; 1938 рік – старша наукова співробітниця сектору історії України доби феодалізму Інституту історії АН УРСР.

      У 1940 році – Полонська-Василенко захищає докторську дисертацію. Тема дисертації: “Заселення Південної України в середині ХVІІІ ст.”. Викладає на історичному факультеті Київського державного університету. Проте вже більш як двадцять років живе не завдяки, а всупереч системі.

     Наталія Полонська-Василенко тричі була заміжня. Першого чоловіка – військового – вона покинула, не захотівши бути «тінню Полонського». Другий чоловік – президент Української академії наук – помер у 1935 році, переживши переслідування НКВД, що підірвали його здоров’я. З третім чоловіком – економістом Олександром Моргуном, – під час німецької окупації Києва, виїжджають до Львова; далі до Праги, Відня, Мюнхену.

     Еміграційний період життя, найбільш продуктивний у роботі. Умови життя не були прості, проте в тому житті була творча свобода, без контролю партії. Саме з Європою пов’язані її найбільші наукові здобутки – тут на початку 60-х років завершена велика робота «Історія України», яка охоплює період від найдавніших часів до 1921 року.

     У Мюнхені в 1969 році вийшла книга «Видатні жінки України» – своєрідна данина фемінізму, данина непересічним представницям жіноцтва від часів княжої доби. Праці, присвячені історії Південної України «Запоріжжя ХVІІІ століття та його спадщина» у двох томах – теж Мюнхенського видавництва.

     Померла Наталія Полонська-Василенко 8 червня 1973 року. А через двадцять років її «Історія України» стає провідним підручником.

     Український історик, архівіст та політичний діяч – Олександр Оглоблин – колись писав про Полонську-Василенко: «Рік за роком, архів за архівом – і на Україні, і в центральній імперії – Москві, Петербурзі, в Криму, документ за документом, сотні, тисячі дорогоцінних документів – знаходить, визбирає, систематизує і вивчає талановита дослідниця, перед творчим зором якої поволі встає грандіозна картина становлення нової України…».

     У галузі історичної науки, Наталію Полонську-Василенко можна вважати однією з архітекторок тієї нової України. Ту нову Україну – Олександру Оглоблину судилося застати в останні роки життя.

 

Текст підготувала Альбіна Єрмакова

Сьогодні 21 жовтня – Міжнародний день депатологізації трансгендерних персон. Саме тому час поговорити на доволі складну, але важливу, тему. Стелс серед трансгендерних персон.

Примітка: В тексті часто йдеться про трансгендерних персон, а саме зустрічається опис транс*персон, але мається на увазі, що цей опис також може стосуватись небінарних, агендерних, інших гендерно-некомфорних персон чи персон з інтерсекс варіацією.

 

В нашому випадку ми кажемо про Стелс (з англійської stealth – скритність), як про спосіб життя деяких ЛГБТКІА+ персон, який, як вже можна зрозуміти, полягає у максимальній скритності – у приховуванні своєї належності до ЛГБТКІА+ спільноти. Частіше за все, на жаль, у стелсі живуть саме транс* люди. 

 

Також проговоримо, хто така транс*персона. Транс*персона – це людина, що має трансгендерну гендерну ідентичність, себто її гендерна ідентичність не співпадає зі статтю, що приписали їй при народженні. Найпоширеніший варіант трансгендерності в нашій бінарній культурі, це т*жінки та т*чоловіки. Саме вони, як я вже казав, доволі часто намагаються приховувати свою трансгендерність. І відбувається це не без розчинення у “жіночому” та “чоловічому”, відповідно. Далі ми поговоримо про все детальніше: хто і чому опиняється в стелсі частіше? Чому взагалі стелс відбувається, і як все це пов’язано з існуванням Міжнародного дня депатологізації транс*персон та інших подібних днів.

 

Жити у стелсі може будь яка персона з ЛГБТКІА+ спільноти. Протягом всієї історії людства існували лесбійки та геї, що приховували свою орієнтацію, і нині вони існують. Можливо, стелс можна розглядати як спектр(?): від тотального приховування себе до вибіркового уникання деяких тем в конкретних ситуаціях. Нині людству відомі неодноразові приклади історій людей минулого, які вели настільки скритний спосіб життя, що маючи гомо орієнтацію, при цьому мали “звичайну” родину, себто “він та вона”, мали дітей та взагалі, були зразком для всіх. І ніхто б з їх по_друг, сусідо_к чи колег ніколи б в житті не повірили, як все насправді. Варто сказати, мало хто з цих людей були щасливими, і немало хто з них, врешті-решт, “зривались” – топили свою біль, від неможливості жити своїм життям, в алкоголі та інших залежностях; нерідко закінчували життя самогубством. Найщасливішими ставали ті, хто, все ж, рано чи пізно, переставали прикидатись “нормальними” і робили те, чого хотіли, були з тими, кого любили. Такі люди є і зараз, але з кожним роком, з кожним наступним кроком людства у бік вільного майбутнього, їх кількість зменшується. Потреба приховувати себе справіжн_ю виникає, коли бути собою стає небезпечно. Насмішки та жарти, ігнорування, небажання сприймати людину серйозно, спроби перевиховати або вилікувати “неправильну” орієнтацію, заборона виражати себе та говорити про своє існування, заборона одностатевого сексу з покаранням у вигляді позбавлення волі чи навіть смертної кари. Все це змушує людей жити не своє життя, і саме через те, що кількість та рівень небезпеки цих чинників падають, все більше ЛГБТКІА+ персон перестають ховатись.

 

Якщо про лесбійок, геїв та бі всі вже знають. Гомосексуальна орієнтація вважається варіантом норми як офіційно, так і просто серед багатьох людей, в розвинутому суспільстві загалом. Активіст_ки та представни_ці ЛГБ спільноти працюють над видимістю та репрезентацією. В інтернеті існують сотні тисяч статей, відео, блогів, малюнків та мемів про все це. А в реальності друкуються чудові тематичні етичні книги, як для дорослих, так і для дітей. То з транс*персонами все трішечки гірше. Людство виконало величезну роботу для прийняття факту, що орієнтація може бути не тільки гетеро. Зараз прийшов новий етап – час усвідомлювати, що гендерна ідентичність може бути не тільки цис)

 

Це і є відповідь на питання, чому нині саме серед транс*персон стелс такий розповсюджений – бути відкритою т*персоною складно та небезпечно, поки що. Виходить, що основна, загальна причина існування стелсу – культура суспільства. Якщо суспільство стане свідомим, інклюзивним, будь хто “інші” відчуватимуть себе достатньо комфортно, щоб бути собою. А суспільство – то є люди, кожна та кожен з нас. Саме тому треба підвищувати загальну обізнаність та, як наслідок, свідомість людей. Мізогінія, гендерні та інші стереотипи, неймовірна кількість міфів та упереджень, які на цьому ґрунтуються. Все це тормозить наш спільний розвиток. І страждають не тільки транс*люди, ні, страждають всі, хто не вписуються у вигадані рамки. Що робити? Починати з себе, читати подібні статті)

 

Дискримінація т*персон відбувається не просто в суспільстві, а й в ЛГБТКІА+ спільноті, і це жахливо, але передбачувано. Так, ЛГБ люди теж бувають трансфобними, бо так само виховувались у трансфобному суспільстві, як і гетеро. Але й це ще не кінець.. Самі т*персони можуть зневажливо, чи навіть ворожо, ставитись один до одної. Для легшого розуміння, я поділю т*персон на умовні дві групи: ті, хто на шляху повного прийняття себе чи вже себе прийняли, як т*персону, і не бачать нічого поганого в тому, щоб про це хтось знали; при цьому вони вважають себе частиною ЛГБТКІА+ спільноти, підтримують її, вважають, що репрезентація таких людей важлива і, можливо, особисто підвищують видимість; і друга – люди, що категорично ставляться до трансспільноти та її дій, точно не вважають себе її частиною, оперують такими ж трансфобними висловлюваннями, як цис люди, ну і, звісно, максимально приховують свою трансгендерність. Умовна друга група може також підтримувати гендерні стереотипи, засуджуючи людей, що в них не вписуються. Підтримувати концепцію мужності/жіночності, поділяти вподобання тощо за гендерною ознакою. І особисто, звісно, не допускати думки про те, щоб бути за цими межами. Можуть зневажати більш відкритих т*персон – говорити про те, що чиїсь розповіді чи дії “занадто” відкриті, це зайве, всі ці трансгендерні штуки не повинні бути відомими. Можуть вважати, що шлях т*персони це жахлива мука, яку треба пережити і забути назавжди, саме так можуть казати про свій досвід. Ці люди стирають з пам’яті своє минуле і минулих себе, знищують старі речі, фото. Перестають спілкуватись зі старими знайомими, з родич_ками, з усіма, хто знав їх “до”. Я дуже часто чув, як такі люди кажуть, що мріють переїхати в інше місто, де ніколи раніше не були, де ніхто про них не знає і не дізнається, щоб почати нове і єдине життя. Власно мені за все це болить. Ці люди можуть бути грубими до інших т*, можуть ненавидіти та хейтити ЛГБТКІА+ спільноту. Але все це відбувається не тому, що вони погані. Це відбувається через гендерну дисфорію, яку вони мають. Всі т* її мають, але різного ступеня, і проживають її теж по різному. Очевидно, що хтось може почати ділити світ на біле та чорне, хороше та погане, своє та чуже, жіноче та чоловіче. І від всього “чужого”, що все твоє життя тобі пхали, хочеться втекти, забути, знищити. І звісно тут може виникнути нерозуміння до тих, хто проживає це інакше. На це все умовна перша група може відповідати, і не дуже подружньо.. Здавалося б, люди, що прийняли себе, зустрілись з кимось, хто має схожий досвід – трансгендерний, але, поки що, має сильнішу дисфорію, напевно, вони їх підтримають(?) Не завжди.. 

 

Гендерна дисфорія просочується у кожен найкрихітніший аспект твого життя. І ти про це знаєш, ти це розумієш, ти це відчуваєш. Але, особисто я, зміг повністю це усвідомити тільки після того, як моя гендерна дисфорія пройшла. Доречі, хтось каже, що вона не може пройти повністю, вона може зникати іноді, може зникати дуже надовго, але в якийсь момент може навідатись знову. Я ще не певен, як це для мене, але скоріше я з цим погоджуюсь. Так от, коли вона почала зникати, я відчув себе дійсно вільним, таким реальним та живим. І чим більше ці стани до мене приходили, чим більше я стикався з тим, що я відчуваю себе і мені подобається той, хто я є, мені так від того добре – гендерна ейфорія, до речі, тим більше я наближався до усвідомлення, яким невільним я був, і як це було жахливо. Це стало для мене відкриттям. Я ніколи більше не хочу повертатись в ті часи, і звісно не хочу, щоб хтось відчували себе подібним чином. Це все так мене вразило, що мені хотілось бігати і кожним на своєму шляху розповідати, як це круто – прийняти себе, бути собою, як це неймовірно! Так я і почав все більше і частіше говорити про трансгендерність, щоб всі нарешті збагнули, що це абсолютно нормально! Щоб відчепились від інших. Щоб нарешті ніхто не страждали, це ж так просто! Саме таку поведінку і вважають “занадто”, і цис люди, і деякі транс*люди. Саме тому існує нерозуміння всередині т* спільноти. Ті, хто приймають себе намагаються донести іншим, як це круто, а другі їх просто не розуміють, бо лише на шляху прийняття. А їх психіка в той час обрала шлях заперечення, шлях “сховатись і мовчати”, як механізм захисту. І все це нормально, все це валідно. Ніхто з цих людей не є поганими суто через такий свій прояв чи непрояв, як т* персона. Це просто факт. А відбувається все це не просто так, а через трансфобність суспільства, через загальне несприйняття будь чого іншого. Коли ми навчимось поважати різноманітність та приймати людей такими, які вони є, не буде ніякої проблеми всередині ЛГБТКІА+ спільноти. А як і буде, то це точно не буде гомофобія чи трансфобія)

 

Так, до речі, транс*люди бувають гомофобні. Коли т*персона з тої умовної першої групи виявляється гетеро, вона може не просто не вважати себе частиною т* спільноти, а й взагалі почати її ненавидіти разом зі всіма іншими ЛГБ.. Це відбувається саме через ті самі стереотипи і упередження. Така людина хоче бути звичайною, щоб ніхто її, нарешті, не чіпав, не засуджував тощо. А хто вважається “звичайною” людиною серед великої частини нашого суспільства? Саме так, точно не ЛГБТКІА+ люди. Тому деякі обирають цей варіант, несвідомо, скоріше за все. Вони і так не відчувають себе захищеними, тож не хочуть ще й асоціюватись з ЛГБТКІА+, бо так безпечніше, і вони праві.. Іноді, щоб запевнити всіх, що ти проти такого і сам_а ну точно не належиш до цих “садомітів”, т*персони в стелсі можуть гомофобно та трансфобно висловлюватись.

 

Комусь може здатись, що я занадто критикую ЛГБТКІА+ спільноту, себто “шукаю ворога не там”. Але це не так. Я хотів розказати, як все насправді буває. Наявність зневажливого відношення один до одної в спільноті – факт. Само по собі це не добре, не погано, це лише частинка пазлу, що додається в картину людського світу. Культура людства досі ґрунтується на дискримінації, насильстві, підкорені та експлуатації слабкіших чи менш захищених. Не дивно, що в кожному мінісуспільстві будуть проглядатись схожі тенденції. Це важливо помітити та усвідомити, щоб мати змогу це змінити. І про це, і про стелс в спільноті говорять доволі рідко. Є ще купа тем, насправді гігантських і об’ємних тем, на які не часто говорять, і це точно не покращує ситуацію. Тож якщо ти маєш бажання та ресурс, якщо ти знаходишся в безпеці, – говори. Заради свого прекрасного майбутнього.

 

Автор – Максим Чернов
(транс-активіст, веган, панк, аболіціоніст)…

25 червня, в камках Квір-форуму 2021 відбулось відкриття інтерактивної виставки візуального та перформативного мистецтва «Не за дефолтом». В експозиції представлені роботи живопису, графіки, текстилю, фотографії.

Сама назва виставки говорить про ідею дослідження простору поза межами умовно нормативного наративу створеного владним дискурсом. На виставці зібрано роботи українських художни_ць та артевіст_ок, що у своїх роботах підіймають теми самосприйняття та ідентичності особистості, тілесності у рамках бінарності, питання того що робить людину людиною – фізичне чи соціальне? Ідеї робіт натхненні самоспостереженням та дослідженням сучасного соціокультурного середовища.

Центральною дією виставки став перфоманс Марини Усманової «Моє задоволення це мій опір» (оформлення Ольга Чебукіна, технічний супровід Анастасія Біла)  Ідея перфомансу – розглянути задоволення як інструмент протидії експлуатації, пригніченню, владному насиллю, та насиллю над собою. Дія перфомансу відбувалась в імпровізованій кімнаті де перфомерка робила те, що зазвичай приносить їй задоволення – слухала музику, пила напої та їла улюблені солодощі. А поруч відбувалась відео фіксація глядацьких «історій задоволень». За словами авторки цей перфоманс – початок дослідження теми насолоди, яку підіймають не так часто, по при те що біль, страждання, дискомфорт – це теми багатьох мистецьких досліджень. А ще крихкості цієі насолоди, її залежності від ресурсу, того, яким чином вона може перетворюватись на біль й як легкоце відбувається. Це дослідження, за словами авторки, обов’язково матиме продовження.

Відкриттям виставки стала живопистна інсталяція «Це не я, це не моє тіло» Катерини Гончарової (м. Нова Каховка). Суть роботи – спогади про само ідентифікацію через відчуття тілесності у дитячому та підлітковому періоді, прожиття травматичного досвіду. Інсталяція спровокувала діалог глядача з авторкою стосовно не прийняття свого тіла та його гендерних ознак. Катерина Гончарова презентувала на виставці ще одну роботу живопису, яка має назву «Блиск»  –  ця картина експонується вперше.

    Фото інсталяція «Збери людину» першепочатково привернула до себе увагу учасників виставки. Куби з фрагментами людських оголених тіл, різних за гендерними ознаками неодноразово складались до купи у різноманітних варіантах. «Збери людину» це спроба візуалізувати питання –  чим є тіло людини коли його розглядають як об’єкт, коли його запроторюють у рамки бінарності та ієрархієзують, розмежовують на гендери, страти, національності; чи можемо ми говорити про тіло як об’єкт насильницького контролю?  Авторки роботи – Лі Білецька, Марина Усманова, Ольга Чебукіна (м. Херсон)

    Проект «Саша» художника відомого під псевдонімом Київське чудо (м. Київ) складається з фото серії, живопису та відеоряду і являє цілісний сюжет подібний до античної епічної повісті. Серія фото робіт –  рефлексія на минуле, живопис розкриває тему втечі від минулого та початок нового етапу життя, з прийняття себе у кризі первісного «Я»; відео під назвою «Спокій» – той шлях яким пліч-о-пліч йдуть нове і минуле до порозуміння і взаємного прийняття. «Саша» зачіпає теми особистого досвіду, потреб, шляху і невизначеності.

Серія фотографій «Жирне та волохате» ґео (м. Київ) спрямоване на підняття питання звідки береться фетфобія у суспільстві. Серія робіт «Жирне та волохате» –  це практика самодослідження, в якій авторко спостерігає та фотографує своє ненормативне  тіло долаючи домінуючі настанови в яких, тіла відмінні від уявної норми маркеруються як не привабливі, або такі що не можуть отримувати чи давати насолоду. Метод самофотографування унеможливлює присутність обєктивізуючого погляду сторонньої людини. ґео використовує самосексуалізацію як емансипативну практику, та створює свою камерну естетику, яка дає можливість руйнувати сором навязаний гетеропатріархальним устроєм.         

   Серія робіт «Самостність» Дар’ї Баранової (м. Херсон) створена у техніці відцифрованої графіки (олівець, ручька, маркер, червона туш, гуаш, комп’ютерна обробка). За словами авторки дана серія –  це трансляція болю та тривожного розладу, що спричинені невдалим досвідом взаємодії з оточенням. Кожен з образів замкнутий на своєму тілесному та психоемоційному стані наближеному до аутоагрессії, спровокованої страхом завдати болю іншим.  Пластичні форми, пози та лінії просочують на поверхню внутрішні сенси та символи, відтворюють одночасно відторгнення та привласнення своєї сутності. За відгуками глядачів роботи викликають емоції самотності разом з тим спокою, як наслідку само прийняття.

    Перформативний інтерактив «Чому мені тісно?» відбувався в маленькій кімнаті, в якій відносно комфортно може знаходитись тільки одна людина. На стінах кімнати, більш схожої на таємний грот, усі бажаючі залишали відповіді на питання чому їм тісно в нав’язаних владним дискурсом формах та гендерно обумовлених обмеженнях. Ідея інтарактиву натхненна діалогом з фейсбуку. Авторка Альбіна Єрмакова (м. Херсон)

Хустка-плакат від Тоні Мельник (м. Київ) у техніці холодний батік, займає одну з центральних частин експозиції. За словами авторки ця робота – продовження багаторічної практики перенесення політичних висловлювань на текстиль, яку було розпочато ще в 2014 р. Така хустка – одночасно і предмет одягу і політичне висловлювання. Восени 2020 р. відбулася серія воркшопів по створенню хусток-плакатів для спільноти де і було створено цю роботу. Фразу “Квирота в глазах смотрящей”, яку зображено на хустці,  взято із активістських стікерів в Телеграмі.

«Костюм Слимачка» – текстильний костюм з шістьма карманами, двома блискавками, капюшоном та ріжками –  авторка Маша Лук’янова (м. Київ). Ідея такого костюму виникла з жарту авторки про те, що перехід від бажання не відчувати себе людиною до стверджуючої дії – то є власний протест поти капіталізму. …Не відчувати себе людиною, якій потрібно доказувати, що вона людина з правами людини. З правом отримати документи, що посвідчують особу, з правом на проживання у обраній країні, з правом на вільне та легальне пересування по цій країні та за її межами. Чому Слимачок? Тому що пересуваєшся на комфортній для себе, або єдиній можливій на сьогодні швидкості, тому що, за будь якого відношення до тебе з боку держави, таки проживаєш життєві цикли і відносно якісно задовольняєш власні потреби не залежно від того, яким державним органом тобі видано документи. Костюм Слимачка є інтерактивною частиною виставки – кожен бажаючий може приміряти і костюм і, власне, образ.

Ще одна історія виставкового інтарактиву – настільна гра «Трансдосвідним шляхом» Максима Чернова (м. Херсон) В цю гру дійсно можна грати йдучи своїм шляхом. Гра створена небінарною трансгендерною особою, на основі власного життєвого досвіду, з метою активізації взаємодії людей з подібним досвідом. Кожен крок гри –  то певна реальна ситуація та обставина над якою можна пожартувати і зрозуміти що трансгендерні люди не самотні у світі, що їх розуміють. Для цис осіб ця гра про відкриття іншого досвіду, який нормалізує трансгедерних людей, робить їх життя більш комфортнім та безпечним.

Завершити «огляд» експозиції можна серією пластилінових ілюстрацій «Квіруємо секспросвіту» ArT (м. Київ). Ілюстрації створені спеціально однойменного тренінгового модулю і є прикладом унікальної авторської техніки.

Виставка «Не за дефолтом» організована за ініціативи та на базі БО «Інша». Кураторка виставки Альбіна Єрмакова.

Виставку експонуватиметься надалі. Телефон для  довідок 099 750 96 81…

В рамках четвертого щорічного Квір Форуму Світлана Салій провела надзвичайно захопливу лекцію, яка проливає світло на одну із найбільш табуйованих тем в історії української літератури. Мова йде про роман видатної письменниці Лесі Українки з її соратницею Ольгою Кобилянською. Дискусії щодо цього в культурознавчих колах не вщухають останні кілька десятиліть.

Однією з найбільших проблем, що заважає дослідженню цієї теми є консервативні гомофобні настрої, що панують в українському суспільстві. Коли ця тема вперше вийшла на поверхню після статті Олеся Бузини, опублікованої в 1997 році, Верховна Рада навіть зібрала позачергове засідання. І це на тлі того, що держава переживала далеко не найкращі часи. Це ще раз змушує звернути увагу на те, наскільки неприйнятними вважаються будь-які негетеронормативні стосунки в нашій країні. На думку політиків, культурознавців, Леся Українка, один із символів нашої державності, свого роду пам’ятник, просто не могла так «заплямувати» своє ім’я, підірвати довіру народу України до «традиційних цінностей». Хіба це чувано, щоб у найвідомішої письменниці України був роман з іншою жінкою? Офіційно стосунки між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською прийнято вважати суто дружніми.

«Я зацікавилася цією темою близько двадцяти років тому. – каже Світлана Салій. – З того часу я перерила безліч матеріалів, які не залишають сумнівів у тому, що Леся Українка та Ольга Кобилянська мали інтимні стосунки. Мене часто питають: «Яка тобі різниця, що там між ними було?» Для мене справа в тому, щоб показати, відсутність проблеми в цих стосунках. Я хочу, щоб в Лесі Українці нарешті побачили людину, а не пам’ятник, не камінь. Мене дуже обурюють аргументи противників теорії про стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Особливо неприємно, коли їх роман називають «брудною білизною». Ці стосунки тривали 14 років! Це не брудна білизна, це було справжнє кохання! Дуже пригнічує те, що чоловікам в українській літературі чомусь надається оце право на взаємини, якими б вони не були.

Достовірно відомо, що Тарас Шевченко, який є ледь не головним символом в українській культурі, вів доволі розпусне життя, відбивав жінок у знайомих, зваблював юних дівчат. І це нікого не обурює. А те, що Леся Українка мала тривалі щирі стосунки з іншою жінкою – вигадка, міф, нісенітниця. Це засуджується, приховується».

В ході лекції Світлана поділилася безліччю фактів, що підтверджували її слова про романтичні стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Вона цитувала листи, які є у відкритому доступі, які ні, не натякають – кричать про стосунки письменниць. І заперечувати це безглуздо. Світлана висловила чітку й аргументовану точку зору, підкріплену фактами. Вона також підтвердила, що у Лесі Українки, як і в Ольги Кобилянської, були стосунки і з чоловіками, та між письменницями було щось більше.

Світлана процитувала кілька листів Лесі Українки до Ольги Кобилянської, які яскраво демонстрували, як розвивались стосунки між жінками. Від дещо відстороненого, проте зацікавленого стилю раннього листування чітко прослідковується наростання взаємної симпатії, яка досягає піку в період так званих «дощових листів».

Під кінець лекції Світлана Салій поділилася планами на створення фільму про стосунки письменниць, який вона має намір зняти й показати до 150-річчя Лесі Українки, яке відзначатиметься в наступному році. Зважаючи на глибокі знання Світлани, що стосуються цієї теми та її завзятість, немає сумнівів, що це буде відмінна і професійна робота.

Захід пройшов за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні
 

Автор Максим Шевченко

Максим Шевченко