«Життя чудове і відповідальне»: розмова з херсонськими діячками та волонтерками – Іриною Деревянко та Наталею Шушлянніковою

Майже рік тому, силами БО «Інша», було створено документальний фотопроєкт «Те, що мене тримає – те, що тримаю я», в основу якого тоді лягли історії херсонок періоду окупації та постокупації. Під час зйомок проєкту ми й познайомилася з Іриною Деревянко – засновницею волонтерського центру «Склотара»; тоді й писали перше інтерв’ю, на телефон, зарядженій від радіатора, на кухні центру. Центр діяв з початку окупації, та допоміг пережити складні часи багатьом херсонцям. З Наталею Шушлянніковою – херсонською поеткою, кандидаткою історичних наук, яка також рік тому стала учасницею проєкту – ми знайомі багато років. Однією з перших вона долучилась до волонтерського руху в Херсоні під час повномасштабного вторгнення.

        В перші, найскладніші часи деокупації, саме волонтерськими зусиллями й було забезпечено кризові категорії населення гуманітарною допомогою. Окрім відсутності світла та води, цей час запам’ятався ще й, в першу чергу, ейфорією від отриманої свободи. Далі ейфорія трансформувалась у просте порівняння: «щоб не було, зате ми вільні» й почалися складні будні міста на лінії вогню. Про те, як тривають ці будні вже більше року я й вирішила поговорити Наталею та Іриною.

«Роботи багато, часу обмаль»

А.: Так, я пам’ятаю, що тоді, наприкінці 2022 року, усі розуміли – звільнення, це ще не кінець війни… І ось минув рік, більше. І як по тому жити й працювати у Херсоні?

Наталя: .

Якщо казати в цілому: неоднозначно. По-перше, через кадровий голод, зараз усі ми нахапалися роботи. І це не через жадібність, ні! А тому, що всю цю роботу має хтось робити. По-друге, тепер ми відчуваємо власну відповідальність. За місто, за людей, за обіцянки, за надію, яку ти їм несеш майже два роки… І ця відповідальність така, суто жіноча: от як за свою хату, точно! Розумієш?  По-третє,  треба працювати, щоб відволікатися на справу від того, що відбувається за вікнами. А за вікнами постійні обстріли і небезпека. Коли працюєш, про це забуваєш.

А.: Виходить?

Наталя: Стараємося! Наприклад, пару хвилин, як в мене закінчилася онлайн трансляція на каналі Телеграм. Щотижня  – середа, четвер, п’ятниця – я виходжу в онлайн з херсонськими жінками, в підтримку, з метою заспокоєння та надання ресурсів – це проєкт від Безпечного простору «Вільна». В середу, я читаю пари для ліцеїстів академічного ліцею імені Олега Васильовича Мішукова, де я й працювала до війни – викладаю Всесвітню історію та історію України. Також я працюю координаторкою опорного центру від Асоціації Української Миротворчої Школи та Української Освітньої Платформи.  Реалізую цікаві програми, спрямовані на підсилення херсонської громади: проводжу фасилітаційні сесії, тренінги, зустрічі, менторську підтримку, також, ми постійно вивчаємо потреби Херсона з метою зацікавлення нових і нових донорів,  завдяки яким фінансово підтримуємо грантові проєкти. Ще, намагаємось допомогти тим громадським організаціям, які займаються евакуацією та гуманітарною допомогою. І за кожним проєктом – я підписуюсь – він не буде покладений до чиєїсь кишені! 

А.: Ірино, знаю що центр «Склотара» у 2023 році працювала без зупинки. Чи є зараз якісь зміни?

Ірина: Зміни такі, що ми розширюємося. Якщо в окупацію ми працювали тільки для цивільних, потім почали готувати для армії. Зараз ще й допомагаємо військовим – виконуємо всі їх замовлення по теплих речах і по харчах – ми ж зараз на самому нулі. А в центрі збільшуємо площі, та плануємо створити – Освітньо-спортивний реабілітаційний простір для дітей і дорослих. Вже маємо домовленості з адміністрацією. І вже отримали грант – він піде в роботу на створення першої локації цього простору. Це буде соціальна пекарня. Для неї вже навіть придбали оснащення. А загалом, центр продовжує свою роботу – забезпечуємо гуманітарною допомогу населення; домовляємося з однією фундацією збирати допомогу, для дітей які втратити одного з батьків під час війни. Співпрацюємо з адміністрацією стосовно передачі людям, що мають потребу – питної води, обігрівачів, будівельних матеріалів для ліквідації наслідки обстрілів. Роботи багато, часу обмаль – працюємо «вісім на двадцять п’ять».

А.: Вистачає рук?

Ірина: Вистачає. В мене команда людей, які майже всі з окупації. Цією командою так і йдемо. І додаються зараз ще люди.

 

«Сплетіння усіх разом схоже на кольчугу»

А.: Як вдалося адаптуватися до постійного ризику обстрілів?

Ірина: Ми ніколи не знаємо куди прилетить ні сьогодні, ні завтра – це ж некерована історія. Але абстрагуємось і живемо далі, з вірою в те, – що як дано з верху, так і буде.

Наталя: А взагалі, тут багато рецептів. Перший рецепт – ми вже про нього говорили – це робота. Коли працюєш так що втомлюєшся і падаєш… так, декілька ночей ти погано спиш, тому що гучно… але від втоми, зрештою, засинаєш – це перша пігулка. А друга – це люди, які поряд с тобою. Це ті люди, що є твоєю силою й ресурсом; люди на яких ти рівняєшся, яких не хочеш підвести, яким ти теж намагаєшся допомогти. І це сплетіння усіх разом схоже на кольчугу – в цій зв’язці кожна ланка перевірена окупацією, де окупацією, роботою, відповідальністю і навіть відпочинком. Дуже важливо відчувати дружню підтримку. Дуже важливо не залишатися сам на сам, особливо увечері під час обстрілів – а увечері вони найсерйозніші. А ще, є така психологічна домінанта – сідає сонечко і депресивні стани активізуються. От у цей час ми, як я вже і казала, виходимо в онлайн з жінками.

А.: Про що говорите?

Наталя: Про дуже різні теми. Ось нещодавно був Всесвітній день ювеліра. Я їм розповідала про історію ювелірної справи Київської Русі й Україні. Окремою ланкою говорили про Мурано, про Фуко і Муху – декоративні і ювелірні вироби епохи модерна, згадували прикраси Сари Бернар… от такими речами відволікаємося. Завтра в нас історичне рандеву. В п’ятницю зустріч з консультантом-дієтологом, далі робота з психологом… Життя чудове і відповідальне, й у кожного воно своє, але комунікація – то його основа. А ще ми всі любимо рекреацію у будь-яких проявах. Як би хто не казав, а момент вигорання він все одно є. Тому дуже важливо іноді змінювати ландшафти, мандрувати Україною – відвідування форумів, тренінгів – це все теж дає ресурс. Перемикатися на подорожі важливо, але, до речі, це дуже важко у психологічному сенсі. От я нещодавно їздила до Львова – перша доба взагалі дуже важка, тому що ти потрапляєш у місто де немає війни – взагалі її просто нема; тут всі гуляють, співають – тобто інший світ… І це теж пігулка. Та після неї, все одно хочеться додому – щоб щось поліпшити, наблизити перемогу.

А.: А яка найбільша складність або найбільша перепона ставалась за цей рік?

Ірина: У нас весь рік – це постійний режим нон-стоп, тому перепони вже не рахуємо, або не рахуємось з ними. Планів багато, роботи багато. Просто треба постійно діяти!

Наталя: А в мене перепона була – це віра у власні сили. Іноді, буває таке, що приходить зневір’я от так раптово – «не зможу, не впораюсь»… Такі перепони були двічі чи тричі, коли сил нема. Але потім, надходить якась дружня підтримка – ось, наприклад, Іра подзвонила – і кудись знову спрямуються сили, і звідкись вони беруться, і ти розумієш, що вже щось робиш й все продовжується.

А.: До речі, про плани – багато їх на цей рік?

Наталя: Ну, ти ж знаєш, як можна розсмішити Бога, так? Тому, говорити про плани, тим більш в умовах війни… тут скоріше, можна говорити про мрії. Хоча, звичайно, трапляється і щось конкретне – от, наприклад, центр «Склотара» виграв тендер…

Ірина: Так, і зараз вже почнемо монтувати пекарню: от і буде на що відволікатися. Це така історія яка багатьох людей задіє. А взагалі плани – вони ж беруться з потреб людей, в першу чергу. Що людям треба – те і плануємо робити: шукати, діставати, будувати, згуртовувати. От є потреба створювати освітньо-спортивний простір – і будемо над цим працювати, бо треба розбудовувати громаду – треба, реабілітувати дітей, та й на загал людей.

Наталя: А в мене мрія залишалася з минулого року видати свою книгу і поїхати з нею Україною.

Ірина: Це книга дуже гарна і змістовна. Вона про наші будні окупації – «Щоденники війни» –  з фотографіями.  

Наталя: Так. Я обмежилась трьохстома сторінками – це цілий фоліант, і вже надрукований в пілотному варіанті. Там все наше життя з окупації. Я мрію надрукувати її великим тиражем. Тому є й плани, є й мрії, які, сподіваюсь, втіляться та реалізуються, бо ми дуже цього хочемо.

авторка тексту Альбіна Єрмакова