Майже рік тому, силами БО «Інша», було створено документальний фотопроєкт «Те, що мене тримає – те, що тримаю я», в основу якого тоді лягли історії херсонок періоду окупації та постокупації. Під час зйомок проєкту ми й познайомилася з Іриною Деревянко – засновницею волонтерського центру «Склотара»; тоді й писали перше інтерв’ю, на телефон, зарядженій від радіатора, на кухні центру. Центр діяв з початку окупації, та допоміг пережити складні часи багатьом херсонцям. З Наталею Шушлянніковою – херсонською поеткою, кандидаткою історичних наук, яка також рік тому стала учасницею проєкту – ми знайомі багато років. Однією з перших вона долучилась до волонтерського руху в Херсоні під час повномасштабного вторгнення.

        В перші, найскладніші часи деокупації, саме волонтерськими зусиллями й було забезпечено кризові категорії населення гуманітарною допомогою. Окрім відсутності світла та води, цей час запам’ятався ще й, в першу чергу, ейфорією від отриманої свободи. Далі ейфорія трансформувалась у просте порівняння: «щоб не було, зате ми вільні» й почалися складні будні міста на лінії вогню. Про те, як тривають ці будні вже більше року я й вирішила поговорити Наталею та Іриною.

«Роботи багато, часу обмаль»

А.: Так, я пам’ятаю, що тоді, наприкінці 2022 року, усі розуміли – звільнення, це ще не кінець війни… І ось минув рік, більше. І як по тому жити й працювати у Херсоні?

Наталя: .

Якщо казати в цілому: неоднозначно. По-перше, через кадровий голод, зараз усі ми нахапалися роботи. І це не через жадібність, ні! А тому, що всю цю роботу має хтось робити. По-друге, тепер ми відчуваємо власну відповідальність. За місто, за людей, за обіцянки, за надію, яку ти їм несеш майже два роки… І ця відповідальність така, суто жіноча: от як за свою хату, точно! Розумієш?  По-третє,  треба працювати, щоб відволікатися на справу від того, що відбувається за вікнами. А за вікнами постійні обстріли і небезпека. Коли працюєш, про це забуваєш.

А.: Виходить?

Наталя: Стараємося! Наприклад, пару хвилин, як в мене закінчилася онлайн трансляція на каналі Телеграм. Щотижня  – середа, четвер, п’ятниця – я виходжу в онлайн з херсонськими жінками, в підтримку, з метою заспокоєння та надання ресурсів – це проєкт від Безпечного простору «Вільна». В середу, я читаю пари для ліцеїстів академічного ліцею імені Олега Васильовича Мішукова, де я й працювала до війни – викладаю Всесвітню історію та історію України. Також я працюю координаторкою опорного центру від Асоціації Української Миротворчої Школи та Української Освітньої Платформи.  Реалізую цікаві програми, спрямовані на підсилення херсонської громади: проводжу фасилітаційні сесії, тренінги, зустрічі, менторську підтримку, також, ми постійно вивчаємо потреби Херсона з метою зацікавлення нових і нових донорів,  завдяки яким фінансово підтримуємо грантові проєкти. Ще, намагаємось допомогти тим громадським організаціям, які займаються евакуацією та гуманітарною допомогою. І за кожним проєктом – я підписуюсь – він не буде покладений до чиєїсь кишені! 

А.: Ірино, знаю що центр «Склотара» у 2023 році працювала без зупинки. Чи є зараз якісь зміни?

Ірина: Зміни такі, що ми розширюємося. Якщо в окупацію ми працювали тільки для цивільних, потім почали готувати для армії. Зараз ще й допомагаємо військовим – виконуємо всі їх замовлення по теплих речах і по харчах – ми ж зараз на самому нулі. А в центрі збільшуємо площі, та плануємо створити – Освітньо-спортивний реабілітаційний простір для дітей і дорослих. Вже маємо домовленості з адміністрацією. І вже отримали грант – він піде в роботу на створення першої локації цього простору. Це буде соціальна пекарня. Для неї вже навіть придбали оснащення. А загалом, центр продовжує свою роботу – забезпечуємо гуманітарною допомогу населення; домовляємося з однією фундацією збирати допомогу, для дітей які втратити одного з батьків під час війни. Співпрацюємо з адміністрацією стосовно передачі людям, що мають потребу – питної води, обігрівачів, будівельних матеріалів для ліквідації наслідки обстрілів. Роботи багато, часу обмаль – працюємо «вісім на двадцять п’ять».

А.: Вистачає рук?

Ірина: Вистачає. В мене команда людей, які майже всі з окупації. Цією командою так і йдемо. І додаються зараз ще люди.

 

«Сплетіння усіх разом схоже на кольчугу»

А.: Як вдалося адаптуватися до постійного ризику обстрілів?

Ірина: Ми ніколи не знаємо куди прилетить ні сьогодні, ні завтра – це ж некерована історія. Але абстрагуємось і живемо далі, з вірою в те, – що як дано з верху, так і буде.

Наталя: А взагалі, тут багато рецептів. Перший рецепт – ми вже про нього говорили – це робота. Коли працюєш так що втомлюєшся і падаєш… так, декілька ночей ти погано спиш, тому що гучно… але від втоми, зрештою, засинаєш – це перша пігулка. А друга – це люди, які поряд с тобою. Це ті люди, що є твоєю силою й ресурсом; люди на яких ти рівняєшся, яких не хочеш підвести, яким ти теж намагаєшся допомогти. І це сплетіння усіх разом схоже на кольчугу – в цій зв’язці кожна ланка перевірена окупацією, де окупацією, роботою, відповідальністю і навіть відпочинком. Дуже важливо відчувати дружню підтримку. Дуже важливо не залишатися сам на сам, особливо увечері під час обстрілів – а увечері вони найсерйозніші. А ще, є така психологічна домінанта – сідає сонечко і депресивні стани активізуються. От у цей час ми, як я вже і казала, виходимо в онлайн з жінками.

А.: Про що говорите?

Наталя: Про дуже різні теми. Ось нещодавно був Всесвітній день ювеліра. Я їм розповідала про історію ювелірної справи Київської Русі й Україні. Окремою ланкою говорили про Мурано, про Фуко і Муху – декоративні і ювелірні вироби епохи модерна, згадували прикраси Сари Бернар… от такими речами відволікаємося. Завтра в нас історичне рандеву. В п’ятницю зустріч з консультантом-дієтологом, далі робота з психологом… Життя чудове і відповідальне, й у кожного воно своє, але комунікація – то його основа. А ще ми всі любимо рекреацію у будь-яких проявах. Як би хто не казав, а момент вигорання він все одно є. Тому дуже важливо іноді змінювати ландшафти, мандрувати Україною – відвідування форумів, тренінгів – це все теж дає ресурс. Перемикатися на подорожі важливо, але, до речі, це дуже важко у психологічному сенсі. От я нещодавно їздила до Львова – перша доба взагалі дуже важка, тому що ти потрапляєш у місто де немає війни – взагалі її просто нема; тут всі гуляють, співають – тобто інший світ… І це теж пігулка. Та після неї, все одно хочеться додому – щоб щось поліпшити, наблизити перемогу.

А.: А яка найбільша складність або найбільша перепона ставалась за цей рік?

Ірина: У нас весь рік – це постійний режим нон-стоп, тому перепони вже не рахуємо, або не рахуємось з ними. Планів багато, роботи багато. Просто треба постійно діяти!

Наталя: А в мене перепона була – це віра у власні сили. Іноді, буває таке, що приходить зневір’я от так раптово – «не зможу, не впораюсь»… Такі перепони були двічі чи тричі, коли сил нема. Але потім, надходить якась дружня підтримка – ось, наприклад, Іра подзвонила – і кудись знову спрямуються сили, і звідкись вони беруться, і ти розумієш, що вже щось робиш й все продовжується.

А.: До речі, про плани – багато їх на цей рік?

Наталя: Ну, ти ж знаєш, як можна розсмішити Бога, так? Тому, говорити про плани, тим більш в умовах війни… тут скоріше, можна говорити про мрії. Хоча, звичайно, трапляється і щось конкретне – от, наприклад, центр «Склотара» виграв тендер…

Ірина: Так, і зараз вже почнемо монтувати пекарню: от і буде на що відволікатися. Це така історія яка багатьох людей задіє. А взагалі плани – вони ж беруться з потреб людей, в першу чергу. Що людям треба – те і плануємо робити: шукати, діставати, будувати, згуртовувати. От є потреба створювати освітньо-спортивний простір – і будемо над цим працювати, бо треба розбудовувати громаду – треба, реабілітувати дітей, та й на загал людей.

Наталя: А в мене мрія залишалася з минулого року видати свою книгу і поїхати з нею Україною.

Ірина: Це книга дуже гарна і змістовна. Вона про наші будні окупації – «Щоденники війни» –  з фотографіями.  

Наталя: Так. Я обмежилась трьохстома сторінками – це цілий фоліант, і вже надрукований в пілотному варіанті. Там все наше життя з окупації. Я мрію надрукувати її великим тиражем. Тому є й плани, є й мрії, які, сподіваюсь, втіляться та реалізуються, бо ми дуже цього хочемо.

авторка тексту Альбіна Єрмакова 

 …

Наталія Кобринська. Історія початку.

Піонерка українського фемінізму – так називають письменницю та організаторку жіночого руху в Україні – Наталію Кобринську.

1884 року вона засновує перше «Товариство руських жінок», першочерговим завданням якого стає популяризація нових ідей та вплив на розвиток «жіночого духу».

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духу через літературу, бо література була вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», – зазначалося в програмних документах новоутвореного товариства. 8 грудня відбулись перші загальні збори товариства – цю дату вважають днем народження українського фемінізму.

 

За межами традиції.

Наталія Кобринська – її дівоче прізвище Озаркевич – народилася в Галичині (за одною з версій 1855, за другою 1851 році) у священицькій родині. Родина освічена – у домашній бібліотеці тримають твори провідних філософів, економістів, ідеологів того часу, які Наталія, звичайно, читає. І саме тут, за свідченням біографів, вона вперше читає про боротьбу за права жінок.

Окрім української, російської та польської, Наталія добре знає французьку і німецьку мови. Читає велику кількість літератури мовою оригіналу.

Проте, освіта-освітою, а за традиціями родини, всі діти чоловічої статі мали ставати семінаристами, далі священиками, а діти жіночої статі – дружинами священників. Наталія виходить заміж за музиканта та етнографа Теофіла Кобринського, що для її середовища – нетрадиційно.

Шлюб вдалий: чоловік підтримує Кобринську у її феміністичних поглядах та громадській діяльності, що на той час – взагалі за межею уяви.

 

«Перший вінок»

Починаючи з 80-х років XIX століття, Кобринська згуртовує навколо себе талановитих та освічених жінок, спроможних втілювати ідеї, заснованого нею товариства.

У 1887 році, Кобринська разом з Оленою Пчілкою власним коштом та за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок». Він надрукований у Львові у друкарні Товариства ім. Шевченка. На сторінках «Першого вінка» були вміщені прозові, поетичні та публіцистичні твори сімнадцяти жінок-письменниць з усіх теренів України. На сьогодні – «Перший вінок» вважається першою у світі збіркою антології жіночої творчості, виданої жінками.

Втім – коли збірка побачила світ, доброго слова з боку культурної спільноти, видавниці так і не почули. Критика, як правило з боку чоловіків – членів політичних і культурних угруповань – була сконцентрована на твердженні, що в антології «літератури набагато менше ніж політики». Запам’ятаймо цей факт – бо до нього ще повернемось.

 

Боротьба

В 90-х роках Кобринська подавала петиції до австрійського парламенту, домагаючись дозволу для жінок на навчання в університетах. Саме Кобринська однією з перших у Галичині почала організовувати дитячі садки. Пропагувала досягнення жінок, які стали вчительками чи здобули освіту. Тим самим вона намагалася заохотити до науки та громадського життя усіх жінок.

Кобринська активно листувалася з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Оленою Пчілкою, Дніпровою Чайкою, Ганною Барвінок.

В Болехові, Кобринська організовує видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснює новий видавничий проєкт – випускає три книги альманаху «Наша доля», разом із письменницями Ольгою Кобилянською, Євгенією Ярошинською, Уляною Кравченко.

На початку Першої світової війни, за доносом австрійського коменданта, Кобринську арештували зі звинуваченням у шпигунстві для російської армії. Зусиллями відомого українського адвоката Андрія Чайковського, її вдалось врятувати; інакше, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів.

В 1918 році Кобринська готує збірку «Воєнні новели», в яких змальовувала своє бачення війни та її руйнівний вплив на життя. 

У 20-х числах січня 1920 року – точна дата невідома — помирає від тифу у своєму будинку в Болехові. 

У першу річницю смерті Наталії Кобринської українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам’яті, що має назву – «Першому українському борцеві за права жінки». А відома сподвижниця українського жіночого руху Софія Русова продовжила справу Кобринської, захищаючи права жінок на міжнародному рівні.

Хата, в якій жила діячка, не збереглася, але на тому місці стоїть пам’ятний знак. Збереглася її могила на місцевому цвинтарі. А у 2005 році, в Болехові, було відкрито Музей Наталії Кобринської.

 

Література

Літературний доробок Кобринської – а вона писала прозу, здебільшого оповідання – не те, щоби був на сьогодні невідомий, але й не те, щоби посідав належне місце в історії української літератури. Її твори – як до прикладу «Дух часу» – відтворюють історію зламу патріархальних уявлень кінця ХІХ – початку ХХ століття; свідчать про їх нежиттєздатність та несумісність з подальшим розвитком свідомої особистості. Є твори екзистенційного роздуму, як – психологічний ескіз «Душа». Та у будь-якому випадку, головні герої оповідань – переважно жінки, від переживань яких і просувається дія твору (або заради яких твір і створюється). І це чудовий антропологічний матеріал. Адже героїні Кобринської – це не пласкі нариси жіночих образів, сконструйованих у чоловічих головах, переважно за рахунок того, якою жінку прийнято було уявляти на зламі століть, а живі люди з внутрішніми мотиваційними системами, страхами, звичками, переконаннями та прагненнями.

Стрес меншин: контекст пригнічення, неусвідомлений більшістю

Для роботи з маргіналізованими групами психологічною службою оргазізації, а саме психотерапевт Лєрой В.І.  розробив презентацію:
Стрес меншин: контекст пригнічення, неусвідомлений більшістю
Яка направлена для розширення знань про пригнічення та дискримінацію.

Стрес меншин –  форма соціального стресу, який переживають індивіди та спільноти внаслідок їх приналежності до стигматизованих груп, щодо яких існують упередження та дискримінація. • Внаслідок життя у стресовому соціальному середовищі — стресі меншості — люди, що належать до стигматизованих груп, мають більше проблем зі здоров’ям, на відміну від тих людей, які не належать до груп меншин.

 

Життя в окупованому Херсоні. Ризики для ЛГБТК+, активістів та родин українських військових. Результати дослідження. 2023 рік

 

Презентуємо другу  хвилю дослідження проведеного у 2023 році за підтримки NDI в Україні  : Життя в окупованому Херсоні. Ризики для ЛГБТІК+, активіст_ок та їх близького оточення  БО “ІНША” 2023 ( з додатками)

 

Про наше дослідження:

 

З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну місто Херсон та майже вся Херсонська область потрапили в окупацію. 

 

Перші місяці там проходили проукраїнські мітинги, які об’єднали містян_ок з різним бекграундом. Серед них були ті, хто вже мали попередній досвід активізму у якійсь сфері так і ті, хто раніше ніколи не брали участь у масових акціях. Досить швидко окупаційна влада почала жорстоко розганяти такі мітинги та вдаватися до переслідувань тих, хто брали в них участь. Переслідування, незаконні затримання та утримання людей, залякування та тортури — стали буденністю мешкан_ок окупованого міста. Російські військові переслідували не лише активіст_ок, у зоні ризику опинились також військові, працівни_ці органів місцевого самоврядування, бюджетні працівни_ці (освітян_ки, медики тощо). Окрім фізичної небезпеки, мешкан_ки Херсону стикнулись з браком необхідних товарів та ліків, та низкою інших проблем, спричинених війною та окупацією регіону. 

 

У вереснi 2022 року окупаційна влада провела незаконний референдум про “приєднання” Херсонської області до Російської Федерації, який не був визнаний ні Україною, ні міжнародною  спільнотою. Наприкінці листопада 2022 року Збройні сили України (далі – ЗСУ) деокупували правобережну частину Херсонської області та частину міста Херсон, але боротьба за повне визволення регіону триває досі. 

 

В рамках проєкту “Життя в окупованому Херсоні. Ризики для ЛГБТІК+, активіст_ок  та їх близького оточення

БО “Інша” провели дві хвилі дослідження, присвяченого досвіду мешкан_ок Херсону, що знаходилися у місті на початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Дослідження проведене за підтримки “Rosa Luxemburg Stiftung в Україні(RLS в Україні) / The National Democratic Institute (NDI)”.

 

Це дослідження ставило собі за мету зафіксувати та описати те, як мешкан_ок міста Херсон переживали війну та окупацію, а також виокремити основні проблеми та ризики, що були присутні в їх повсякденні. Окрему увагу ми прагнули приділити досвіду людей, яких в рамках дослідження ми віднесли до “груп ризику”, тобто груп, що мають найвищий ризик зазнати переслідувань з боку окупаційної влади. Груп, чиє життя та здоров’я, як житті та здоров`я їх близьних в умовах окупації знаходиться під загрозою, а саме:

  • представни_ці ЛГБТК+ спільноти та їхні родичі;
  • проукраїнські або правозахисні активіст_ки;
  • військовослужбов_иці ЗСУ, Національної гвардії, Сил територіальної оборони України, а також їх родич_ки;
  • працівн_иці органів місцевого самоврядування та бюджетної сфери, а також родич_ки цих груп.

 

В рамках цього дослідження зважаючи на складну гуманітарну ситуацію на Херсонщині ми хотіли також дізнатися більше про досвід людей, які опинилися в окупації маючи тяжкі захворювання, а також тих людей, що  мають на утриманні хворих близьких.   

 

Дослідження передбачало дві хвилі. Польовий етап першої хвилі тривав з серпня по жовтень 2022 року, другої — з березня по травень 2023 року. 

 

У першій хвилі дослідження інформацію було зібрано методом онлайн-опитування. Для опитувальника була використана Google-форма. Опитувальник розповсюджувався серед клієнт_ок та знайомих БО “Інша” шляхом індивідуальної переписки у телеграмі та індивідуальних зустрічей у м. Херсон. Опитування проводилося серед людей, що проживали у місті Херсон на момент опитування, а також серед тих, кому вдалося виїхати з міста після перебування в окупації. Всього було опитано 100 респондент_ок віком від 16 до 76 років.

 

У другій хвилі дослідження було поєднано кількісні та якісні методи збору даних: онлайн-опитування та глибинні інтерв`ю. Опитувальник так само мав вигляд Google-форми. Його було розповсюджено серед учасн_иць першої хвилі дослідження. Ми знаходили учасн_ць через особисті контакти організації  і серед цих контактів шукали людей з різних досвідом і різнем рівнем життя до 22 року.  Після цього, з частиною респондент_ок, що заповнили опитувальник, було проведено глибинні інтерв`ю. Всього у другій хвилі дослідження взяли участь 60 респондент_ок у віці від 18 до 76 років.

 

Це дослідження не є репрезентативним для населення міста Херсон. Проте, проведення подібного репрезентативного дослідження в умовах військових дій та окупації регіону, було б практично неможливим. Натомість зібрані нами дані у той спосіб, який був доступним, дозволяють окреслити певні виклики, з якими стикалися мешкан_ки міста та ті, хто виїхали з нього. Аналізуючи ці дані, ми можемо краще зрозуміти досвід представни_ць ЛГБТК+ спільноти та їхніх родич_ок, а також інших груп, що мають вищий ризик зіткнутися з порушеннями своїх прав та проявами насильства з боку російських окупантів. При цьому, слід зазначити, що люди, які безпосередньо пережили насилля з-боку окупаційної влади, часто відмовлялися брати участь у дослідженні через важкий травматичний досвід та страх. 

 

Під час проведення опитування було вжито заходів для забезпечення максимальної безпеки респондент_ок, а інформація у дослідницьких звітах та цьому резюме подається так, аби їх не можна було ідентифікувати. Також у дослідженні брала участь неповнолітня респондентка шістнадцяти років: таке рішення було прийнято з огляду на її активну участь у діяльності однієї з громадських організацій міста.

 

Ключові інсайти 

 

Опитувальники обох хвиль дослідження містили запитання як щодо гуманітарної ситуації в Херсоні (доступу до базових благ), так і ситуації з дотриманням ключових громадянських прав та свобод. Нас також цікавило, як наші інформант_ки приймають ключові життєві рішення в таких умовах, зокрема, рішення про виїзд або невиїзд з окупованої території, яке майбутнє уявляють та якого прагнуть. 

 

 

Гуманітарна ситуація

 

Серед основних викликів, які поставали перед жител_ьками Херсонщини в контексті щоденного життя в окупації – утруднений доступ до медикаментів, а також значні складнощі із зняттям готівки. Неможливість придбати необхідні ліки та медичні препарати є особливо серйозною проблемою для тих людей, хто приймає певні ліки щодня. Це стосується, зокрема, інсуліну, гормональних препаратів, антидепресантів, ліків від хронічних хвороб серця та судин, тощо. Аби дістати необхідні ліки, мешкан_ки окупованого Херсона намагалися сконтактувати з волонтер_ками з підконтрольної Україні території. Окрім того, інформант_ки розповідали, що мали місце неврегульовані поставки ліків з окупованого Криму та Росії. Неможливість скористатися безготівковою оплатою в умовах окупації призвела до того, що більшість розрахунків почали вестися готівкою, зняти яку було надзвичайно важко. Це також створило мережу неформальних практик та феномен так званих “мінял”, скориставшись послугами яких можна отримати готівку. Під час першої хвилі дослідження, що проводилась у 2022 року, інформант_ки часто говорили також проблеми із доступом до продуктів харчування, ростом цін та втратою джерел для існування.

 

Безпекова ситуація та права людини.

 

Загроза особистому життю та здоров’ю, а також життю своїх близьких та знайомих – основний ризик, про який повідомляли інформант_ки. Вираження своєї громадянської незгоди через участь в публічних акціях протесту проти окупаційної влади у перший місяць окупації відносно швидко змінила свої форми прояву, наштовхнувшись на масові переслідування, незаконні арешти, катування та вбивства. Інформант_ки багато розповідали про те, до яких тактик та практик вони вдаються, аби продовжувати виражати свою громадянську позицію, а також жити власним життям. Навіть повсякденне пересування містом для людей, що видимо виражають свою належність до ЛГБТК+ спільноти, зі слів опитаних нами херсонців, могло бути досить небезпечним. Це ж стосувалося і тих людей, які маніфестують свою особистість через зовнішній вигляд у спосіб, який міг би привертати увагу російських військових. Навіть сам факт контактів з активіст_ками з різних сфер, людьми з ЛГБТК+ спільноти, а також з українськими військовими та представни_цями місцевої виконавчої влади, збільшував загрозу обшуку та затримання

 

 

Виїзд з Херсону.

 

В рамках нашого дослідження ми опитували як тих людей, які залишалися в окупованому Херсоні, так і тих, хто змогли виїхати з міста на підконтрольні Україні території. Серед причин, які інформант_ки найчастіше називали як такі, що тримають їх у місті — догляд за близькими, які не можуть або не хочуть покидати Херсон, домашні та/або свійські тварини, яких неможливо забрати із собою, небажання покидати свій будинок або квартиру і переживання, що її розграбують мародери. Відсутність заощаджень і фінансова непевність переїзду, зокрема, неможливість сплачувати вартість оренди у новому місті — ставала ще однією перепоною для прийняття рішення про виїзд. Окрім того, невиїзд з Херсону пов’язували і зі значними безпековими ризиками при проходженні блокпостів, а також обмежень для виїзду чоловіків та ризик бути насильно мобілізованими в армію РФ. Ті ж інформант_ки, які прийняли рішення про виїзд і змогли його реалізувати, нерідко розповідали про фінансові складнощі на новому місці. 

 

Майбутнє.

 

Ми також запитували інформат_ок про те, як вони уявляють собі майбутнє, яке закінчення війни вони вважають найбільш сприятливим та за яких умов готові повернутися в Херсон, якщо виїхали з нього. Припинення військових дій, відновлення гарантій безпеки та дотримання прав людини — ось ті фактори, які були найважливішими для багатьох респондент_ок як у бажаному майбутньому, так в контексті повернення додому. При цьому, говорячи про завершення війни, багато респондент_ок підкреслювали важливість не лише припинення вогню та виводу російських військ з міста, але і повернення України до колишніх кордонів (називалися різні варіанти, як кордони 1991 року, так і кордони станом на 24 лютого 2022 року), суд на військовими злочинцями, розпад Росії як держави та обов’язкова сплата нею репатріацій на користь України. 

Також, читайте першу хвилю дослідження створену за підтримки RLS Stiftung в Україні  “Життя в окупованому Херсоні під час окупації.”

Вкачати версію для презентації можна тут: презентація

 Як Росія поширює гендерну дезінформацію про українських медійниць — дослідження

КАМПАНІЯ ПРОТИ СЕКСИЗМУ В МЕДІА Й ПОЛІТИЦІ “ПОВАГА”

Громадська організація «Жінки в медіа» опублікувала дослідження «Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток». Його провели з метою дослідити явище гендерної дезінформації в Україні, акцентуючи на специфічних загрозах, що постають перед українськими медійницями під час виконання журналістської роботи.

Авторки дослідження  медіакспертка, голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко й докторка філологічних наук, професорка Національної академії Служби безпеки України Лариса Компанцева. Дослідниці наголошують, що їхня публікація  «одна з перших ґрунтовних спроб дослідити питання гендерної дезінформації, зокрема щодо українських журналісток, під час російської військової агресії в Україні».

«Через відсутність уваги до проблеми гендерної дезінформації як з боку держави, конкретних інституцій, почасти медіа, жінки, які піддаються інформаційним атакам, змушені сам на сам боротися із проблемою і її наслідками. У довгостроковій перспективі це може призвести до зниження рівня залученості жінок у суспільно-політичні процеси. 

Порушуючи важливі теми й виборюючи права інших, медійниці не завжди готові боротися за свої. Адже прецеденти публічного виявлення і відповідного реагування на саме гендерну дезінформацію — це поки що окремі кейси, а не систематичне реагування»,  ідеться в коментарі авторок дослідження.

Російські медіа транслюють, що фемінізм  це тероризм

У межах дослідження, у період із 24 лютого 2022 року до серпня 2023 провели контент-аналіз інформаційного простору України й Росії (медіа, соціальні мережі, радіо, телебачення). Він показав наявність гендерної дезінформації щодо українських журналісток.

Загальний контекст інформаційного поля засвідчив, що в російському інформаційному просторі загострилося негативне ставлення до ідей фемінізму й гендерної рівності. Наприклад, російські медіа закріплюють асоціативний ряд: «фемінізм — сексуальні збочення — проукраїнські погляди (націоналізм) — тероризм».

Тоді як в українському інфопросторі складаються асиметричні російським наративи: «Фемінізм — рух сильних жінок», «Історія українського фемінізму набагато давніша за традиції комунізму», «Гендерний підхід — рівність можливостей, загальнолюдські цінності».

Як Росія використовує стратегію гендерної дезінформації в Україні

Дослідження також показало, що:

  • Росія використовує стратегію гендерної дезінформації в Україні, щоб примусити журналісток мовчати й сформувати певне негативне уявлення про гендерну рівність і роль жінок у демократичних суспільствах.
  • Онлайн-насильство може набувати різних форм: доксинг, секторинг, тролінг, кіберсталкінг, погрози насильства й кібербулінг. А також деяких форм дезінформації й малінформації.
  • Фактично відсутні дані й дослідження явища гендерної дезінформації в Україні. Дослідниці припускають, що цю проблему помилково вважають несуттєвою.
  • Самостійними агентами поширення гендерної дезінформації є українські праворадикальні групи. Однак вони не роблять мейнстриму та не надто впливають на публічний дискурс, зазначають дослідниці.

Авторки сподіваються, що дослідження «сприятиме видимості проблеми гендерної дезінформації й допоможе знайти шляхи її подолання». Вони також вважають, що їхні напрацювання можуть бути корисними під час складання програм допомоги й підтримки журналісткам в Україні.


«Важливо на всіх рівнях (держава — поліція — редакція медіа — громадські організації) подбати про створення атмосфери й системи, у яких журналістки могли б розрізняти факти гендерної дезінформації та повідомляти про них, не боячись відсторонення від виконання майбутніх завдань, і бути впевненими, що зможуть отримати необхідну допомогу та підтримку», — наголосили авторки дослідження.

POVAHA.ORG.UA

Сьогодні 21 жовтня – Міжнародний день депатологізації трансгендерних персон. Саме тому час поговорити на доволі складну, але важливу, тему. Стелс серед трансгендерних персон.

Примітка: В тексті часто йдеться про трансгендерних персон, а саме зустрічається опис транс*персон, але мається на увазі, що цей опис також може стосуватись небінарних, агендерних, інших гендерно-некомфорних персон чи персон з інтерсекс варіацією.

 

В нашому випадку ми кажемо про Стелс (з англійської stealth – скритність), як про спосіб життя деяких ЛГБТКІА+ персон, який, як вже можна зрозуміти, полягає у максимальній скритності – у приховуванні своєї належності до ЛГБТКІА+ спільноти. Частіше за все, на жаль, у стелсі живуть саме транс* люди. 

 

Також проговоримо, хто така транс*персона. Транс*персона – це людина, що має трансгендерну гендерну ідентичність, себто її гендерна ідентичність не співпадає зі статтю, що приписали їй при народженні. Найпоширеніший варіант трансгендерності в нашій бінарній культурі, це т*жінки та т*чоловіки. Саме вони, як я вже казав, доволі часто намагаються приховувати свою трансгендерність. І відбувається це не без розчинення у “жіночому” та “чоловічому”, відповідно. Далі ми поговоримо про все детальніше: хто і чому опиняється в стелсі частіше? Чому взагалі стелс відбувається, і як все це пов’язано з існуванням Міжнародного дня депатологізації транс*персон та інших подібних днів.

 

Жити у стелсі може будь яка персона з ЛГБТКІА+ спільноти. Протягом всієї історії людства існували лесбійки та геї, що приховували свою орієнтацію, і нині вони існують. Можливо, стелс можна розглядати як спектр(?): від тотального приховування себе до вибіркового уникання деяких тем в конкретних ситуаціях. Нині людству відомі неодноразові приклади історій людей минулого, які вели настільки скритний спосіб життя, що маючи гомо орієнтацію, при цьому мали “звичайну” родину, себто “він та вона”, мали дітей та взагалі, були зразком для всіх. І ніхто б з їх по_друг, сусідо_к чи колег ніколи б в житті не повірили, як все насправді. Варто сказати, мало хто з цих людей були щасливими, і немало хто з них, врешті-решт, “зривались” – топили свою біль, від неможливості жити своїм життям, в алкоголі та інших залежностях; нерідко закінчували життя самогубством. Найщасливішими ставали ті, хто, все ж, рано чи пізно, переставали прикидатись “нормальними” і робили те, чого хотіли, були з тими, кого любили. Такі люди є і зараз, але з кожним роком, з кожним наступним кроком людства у бік вільного майбутнього, їх кількість зменшується. Потреба приховувати себе справіжн_ю виникає, коли бути собою стає небезпечно. Насмішки та жарти, ігнорування, небажання сприймати людину серйозно, спроби перевиховати або вилікувати “неправильну” орієнтацію, заборона виражати себе та говорити про своє існування, заборона одностатевого сексу з покаранням у вигляді позбавлення волі чи навіть смертної кари. Все це змушує людей жити не своє життя, і саме через те, що кількість та рівень небезпеки цих чинників падають, все більше ЛГБТКІА+ персон перестають ховатись.

 

Якщо про лесбійок, геїв та бі всі вже знають. Гомосексуальна орієнтація вважається варіантом норми як офіційно, так і просто серед багатьох людей, в розвинутому суспільстві загалом. Активіст_ки та представни_ці ЛГБ спільноти працюють над видимістю та репрезентацією. В інтернеті існують сотні тисяч статей, відео, блогів, малюнків та мемів про все це. А в реальності друкуються чудові тематичні етичні книги, як для дорослих, так і для дітей. То з транс*персонами все трішечки гірше. Людство виконало величезну роботу для прийняття факту, що орієнтація може бути не тільки гетеро. Зараз прийшов новий етап – час усвідомлювати, що гендерна ідентичність може бути не тільки цис)

 

Це і є відповідь на питання, чому нині саме серед транс*персон стелс такий розповсюджений – бути відкритою т*персоною складно та небезпечно, поки що. Виходить, що основна, загальна причина існування стелсу – культура суспільства. Якщо суспільство стане свідомим, інклюзивним, будь хто “інші” відчуватимуть себе достатньо комфортно, щоб бути собою. А суспільство – то є люди, кожна та кожен з нас. Саме тому треба підвищувати загальну обізнаність та, як наслідок, свідомість людей. Мізогінія, гендерні та інші стереотипи, неймовірна кількість міфів та упереджень, які на цьому ґрунтуються. Все це тормозить наш спільний розвиток. І страждають не тільки транс*люди, ні, страждають всі, хто не вписуються у вигадані рамки. Що робити? Починати з себе, читати подібні статті)

 

Дискримінація т*персон відбувається не просто в суспільстві, а й в ЛГБТКІА+ спільноті, і це жахливо, але передбачувано. Так, ЛГБ люди теж бувають трансфобними, бо так само виховувались у трансфобному суспільстві, як і гетеро. Але й це ще не кінець.. Самі т*персони можуть зневажливо, чи навіть ворожо, ставитись один до одної. Для легшого розуміння, я поділю т*персон на умовні дві групи: ті, хто на шляху повного прийняття себе чи вже себе прийняли, як т*персону, і не бачать нічого поганого в тому, щоб про це хтось знали; при цьому вони вважають себе частиною ЛГБТКІА+ спільноти, підтримують її, вважають, що репрезентація таких людей важлива і, можливо, особисто підвищують видимість; і друга – люди, що категорично ставляться до трансспільноти та її дій, точно не вважають себе її частиною, оперують такими ж трансфобними висловлюваннями, як цис люди, ну і, звісно, максимально приховують свою трансгендерність. Умовна друга група може також підтримувати гендерні стереотипи, засуджуючи людей, що в них не вписуються. Підтримувати концепцію мужності/жіночності, поділяти вподобання тощо за гендерною ознакою. І особисто, звісно, не допускати думки про те, щоб бути за цими межами. Можуть зневажати більш відкритих т*персон – говорити про те, що чиїсь розповіді чи дії “занадто” відкриті, це зайве, всі ці трансгендерні штуки не повинні бути відомими. Можуть вважати, що шлях т*персони це жахлива мука, яку треба пережити і забути назавжди, саме так можуть казати про свій досвід. Ці люди стирають з пам’яті своє минуле і минулих себе, знищують старі речі, фото. Перестають спілкуватись зі старими знайомими, з родич_ками, з усіма, хто знав їх “до”. Я дуже часто чув, як такі люди кажуть, що мріють переїхати в інше місто, де ніколи раніше не були, де ніхто про них не знає і не дізнається, щоб почати нове і єдине життя. Власно мені за все це болить. Ці люди можуть бути грубими до інших т*, можуть ненавидіти та хейтити ЛГБТКІА+ спільноту. Але все це відбувається не тому, що вони погані. Це відбувається через гендерну дисфорію, яку вони мають. Всі т* її мають, але різного ступеня, і проживають її теж по різному. Очевидно, що хтось може почати ділити світ на біле та чорне, хороше та погане, своє та чуже, жіноче та чоловіче. І від всього “чужого”, що все твоє життя тобі пхали, хочеться втекти, забути, знищити. І звісно тут може виникнути нерозуміння до тих, хто проживає це інакше. На це все умовна перша група може відповідати, і не дуже подружньо.. Здавалося б, люди, що прийняли себе, зустрілись з кимось, хто має схожий досвід – трансгендерний, але, поки що, має сильнішу дисфорію, напевно, вони їх підтримають(?) Не завжди.. 

 

Гендерна дисфорія просочується у кожен найкрихітніший аспект твого життя. І ти про це знаєш, ти це розумієш, ти це відчуваєш. Але, особисто я, зміг повністю це усвідомити тільки після того, як моя гендерна дисфорія пройшла. Доречі, хтось каже, що вона не може пройти повністю, вона може зникати іноді, може зникати дуже надовго, але в якийсь момент може навідатись знову. Я ще не певен, як це для мене, але скоріше я з цим погоджуюсь. Так от, коли вона почала зникати, я відчув себе дійсно вільним, таким реальним та живим. І чим більше ці стани до мене приходили, чим більше я стикався з тим, що я відчуваю себе і мені подобається той, хто я є, мені так від того добре – гендерна ейфорія, до речі, тим більше я наближався до усвідомлення, яким невільним я був, і як це було жахливо. Це стало для мене відкриттям. Я ніколи більше не хочу повертатись в ті часи, і звісно не хочу, щоб хтось відчували себе подібним чином. Це все так мене вразило, що мені хотілось бігати і кожним на своєму шляху розповідати, як це круто – прийняти себе, бути собою, як це неймовірно! Так я і почав все більше і частіше говорити про трансгендерність, щоб всі нарешті збагнули, що це абсолютно нормально! Щоб відчепились від інших. Щоб нарешті ніхто не страждали, це ж так просто! Саме таку поведінку і вважають “занадто”, і цис люди, і деякі транс*люди. Саме тому існує нерозуміння всередині т* спільноти. Ті, хто приймають себе намагаються донести іншим, як це круто, а другі їх просто не розуміють, бо лише на шляху прийняття. А їх психіка в той час обрала шлях заперечення, шлях “сховатись і мовчати”, як механізм захисту. І все це нормально, все це валідно. Ніхто з цих людей не є поганими суто через такий свій прояв чи непрояв, як т* персона. Це просто факт. А відбувається все це не просто так, а через трансфобність суспільства, через загальне несприйняття будь чого іншого. Коли ми навчимось поважати різноманітність та приймати людей такими, які вони є, не буде ніякої проблеми всередині ЛГБТКІА+ спільноти. А як і буде, то це точно не буде гомофобія чи трансфобія)

 

Так, до речі, транс*люди бувають гомофобні. Коли т*персона з тої умовної першої групи виявляється гетеро, вона може не просто не вважати себе частиною т* спільноти, а й взагалі почати її ненавидіти разом зі всіма іншими ЛГБ.. Це відбувається саме через ті самі стереотипи і упередження. Така людина хоче бути звичайною, щоб ніхто її, нарешті, не чіпав, не засуджував тощо. А хто вважається “звичайною” людиною серед великої частини нашого суспільства? Саме так, точно не ЛГБТКІА+ люди. Тому деякі обирають цей варіант, несвідомо, скоріше за все. Вони і так не відчувають себе захищеними, тож не хочуть ще й асоціюватись з ЛГБТКІА+, бо так безпечніше, і вони праві.. Іноді, щоб запевнити всіх, що ти проти такого і сам_а ну точно не належиш до цих “садомітів”, т*персони в стелсі можуть гомофобно та трансфобно висловлюватись.

 

Комусь може здатись, що я занадто критикую ЛГБТКІА+ спільноту, себто “шукаю ворога не там”. Але це не так. Я хотів розказати, як все насправді буває. Наявність зневажливого відношення один до одної в спільноті – факт. Само по собі це не добре, не погано, це лише частинка пазлу, що додається в картину людського світу. Культура людства досі ґрунтується на дискримінації, насильстві, підкорені та експлуатації слабкіших чи менш захищених. Не дивно, що в кожному мінісуспільстві будуть проглядатись схожі тенденції. Це важливо помітити та усвідомити, щоб мати змогу це змінити. І про це, і про стелс в спільноті говорять доволі рідко. Є ще купа тем, насправді гігантських і об’ємних тем, на які не часто говорять, і це точно не покращує ситуацію. Тож якщо ти маєш бажання та ресурс, якщо ти знаходишся в безпеці, – говори. Заради свого прекрасного майбутнього.

 

Автор – Максим Чернов
(транс-активіст, веган, панк, аболіціоніст)…

V2: Деколонізація гендеру та сексуальності: інтерв’ю з Тілею Драхм-Батлер

Зан Мадер:

– Привіт, Тіла. Як справи?

Тіла Драхм-Батлер:

– Я в порядку, дякую, Зан. Як ти?

Зан Мадер:

Я добре. Дуже приємно вас бачити. Чи не могла б ти, для тих, хто ще не пройшов твій курс наративної практики корінних мешканців або не мав нагоди познайомитися з тобою у твоїй роботі, розповісти трохи про свою групу, країну, у якій ти перебуваєш, і контекст, у якому ти працюєте.

Тіла Драхм-Батлер:

Так. Отже, я Дуррумбал/Кулліллі та Їдінджі. Я живу в Північному Квінсленді в країні Гімуй Валубара Їдінджі в Кернсі. Я працюю у місцевій лікарні у відділенні невідкладної допомоги, а також – у Dulwich Center, викладаючи наративну практику. І мені дуже пощастило, що я беру участь у магістратурі наративної терапії, де я заохочую студентів з корінних націй пройти цю програму.

Зан Мадер

Отже, лише кілька речей. Я дуже раді вести цю розмову з вами, тому що ми мали багато розмов у минулому про квір-наративні практики. І, звісно, ви навчили мене так багато про практику деколонізації. І я сподіваюся, ти можеш сьогодні трохи поділитися тим, як ці дві речі поєднуються у твоїй роботі, чи бачиш ти, що є напруга, невідповідність, або навпаки, узгодженість і партнерство. Просто дай нам трохи відчути, як це виглядає у твоїй практиці.

Тіла Драхм-Батлер

Я вважаю, що для мене моя практика квірінгу була частиною мого шляху до деколонізації. Це одне й те саме, тому що колоніальні конструкти гендеру та способи, якими ми повинні відтворювати гендер, і сексуальність, і… я думаю, тоді як як особистість ми маємо відтворювати себе? І тому, звичайно, я так багато навчилася від тебе, Зан, і все це було такою важливою частиною деколонізації — не лише моя практика, а мій розум і моє життя, насправді. Це чудова навчальна подорож. Дякую.

Зан Мадер

Мені дуже приємно чути, як ти говориш про те, наскільки ці речі збігаються з тобою, тому що я відчуваю це так само в моїй власній практиці. І, очевидно, я походжу з цього, будучи білим поселенцем в Австралії. Мені цікаво, чи є у тебе якісь історії з практики, які ілюструють це накладання, такий тип партнерства, про який ти говориш?

Тіла Драхм-Батлер

Так, я знаю, і я думаю, що важливо сказати, що це також була подорож, і що я також багато чому навчилася на деяких своїх помилках. І я згадую ті часи й думаю про те, як би я тоді вчинила інакше. І, на щастя, сподіваюся, я не завдала шкоди, але я була частиною системи, яка могла завдати шкоди.

І так, у мене є багато історій, але, звичайно, коли я дізналася більше про способи деколонізації ідентичності, як гендеру, так і сексуальності, можливості для розмов стали абсолютно чудовими.

Ми вже розмовляли раніше, і я думала про Хауї, яких я зустріла у відділенні невідкладної допомоги, і про те, як вони прибули до місцевої клініки голими. Отже, це було в кінці Pride Week, і вони прийшли в клініку без одягу. І ось, швидка допомога повідомила про якийсь зрив, можливо, психоз. Звичайно, вже було багато ідей щодо того, що відбувається з Хоуї. І коли я отримала направлення, мені їх представили ім’ям, яке їм дали при народженні, і мені сказали так, що я буду зустрічатися з 50-річним чоловіком. І я трохи чула їхню історію.

І коли я вперше прийшла знайомитися з Хоуї, я побачила, що вони дуже нервували. І я запитала: «Як би ви хотіли, щоб вас називали?» І мене зустріли, як це часто буває, коли я вирушаю у цю навчальну подорож, з деяким шоком через це, тому що я думаю, що ніхто їх про це не запитував. Отже, по-перше, те, що я часто роблю з багатьма людьми, я пропоную «чашку чаю Хоуї», щоб перевірити, чи їм комфортно. І я помітила, що Хоуї були ніби під лікарняними ковдрами. Я знала, що вони прийшли не в одязі. Я запитала: «Чи є щось, що зробило б тобі зручніше?» І Хоуї сказали: «Чи можу я отримати трохи одягу?»

І тому одна з справді важливих речей — це деколонізувати ідеї моди та одягу та зробити їх позагендерними. І тому я запитала Хоуї, чи вони віддають перевагу одягу, який я купую. І я сказала: «У нас чотири коробки. Одна – для того, що ми називаємо жіночими спідницями та штанами. Одна – для того, що ми називаємо чоловічими штанами. Потім у нас є коробка для жіночих топів і інша – для чоловічих». Хоуї сказали трохи впевненіше: «Чи можу я отримати спідницю та футболку?» І я сказала: «Звичайно. Вам важливо, з якої коробки я беру футболку?» А Хоуї сказали: «Щось, що підійде до спідниці, будь ласка». Я підморгнула і сказала: «Це само собою зрозуміло. Я не збираюся купувати тобі щось немодне».

Отже, я справді вважаю, що після цих жестів поваги та звернення Хоуї тепер могли говорити про те, що з ними відбувається. І вони розповіли мені, що коли вони були дитиною, вони росли за підтримки своєї матері, щоб одягатися в дівчачий одяг, поки вони не стали підлітками. Я думаю, то були в роки становлення особистості. Хоуї розповідали про те, як сильно їх виховували бути собою, і це тривало, поки вони не стали підлітками. І тому, будучи дорослими, Хоуї розповідали про те, що вони прагнули одягатися як чоловік, жити як чоловік, особливо для того, щоб убезпечити себе, тому що вони були бездомними, а на вулицях для них було безпечніше виражати свій гендер як чоловіку. І тому протягом тижня фестивалю прайду, я думаю, з усіма святкуваннями, Хоуї відчули, що настав час справді вийти та показати те, ким вони є. І ось чому вони з’явилися в клініці оголеними, тому що це було проєктування одягу та моди, аби сказати: «Я такі, які я є». І це справді була історія, яка повністю контрастувала з тією, на яку мене запросили: “Це ненормально”. Це буцімто зрив, психоз, вживання наркотиків, усі ці інші припущення, я думаю.

Завдяки навчанню від Хоуї, лише цій практиці звернення, я думаю, я справді навчилася завжди зустрічати людей із запитаннями, які потрібно поставити, і не тлумачити жодну людину заздалегідь.

Зан Мадер

Так, я чули, як ти раніше дуже докладно говорила про практику звернення та наскільки це відповідає деколонізації, і наскільки тут, у всіх корінних націях Австралії, звертання є неймовірно важливою частиною культури. Мені дуже цікавий спосіб, який підходить для звернення до людей, які є сексуально та гендерно некомформними. І так, мені просто цікаво, чи можете ви розповісти трохи більше про практику звернення, та як ви прийшли до цього або як ви прийшли до того, щоб назвати цю практику.

Тіла Драм-Батлер

Я не називала це, тож воно, звісно, було названо раніше. І Барбара Вінгард, зокрема, багато говорила про те, що звертання є центральним у нашій практиці, тому що саме це важливо, коли люди маргіналізовані або виключені з суспільства, або їхньої сім’ї, або їхньої школи, або організації, або будь-чого іншого.

Це звертання, щоб розповісти історію — і я маю на увазі не лише у фізичному просторі, але й просто прохання розповісти, що відбувається для вас, розкажіть мені свою історію, я тут, щоб почути це — я думаю, без цього ніяк, і, враховуючи усі обмеження та подвійні коди правильного, неправильного, нормального, ненормального, ми і вводимо їх у розмову.

Лише коли наше звернення є щирим і відкритим, і коли ми запитуємо: «Хто ти? Яка твоя історія?» — я думаю, можливі ще багато історій, до яких ми можемо бути залучені, щоб їх почути. Я думаю, що з Хоуї, якби я поставила запитання про багато іншого, з тими ідеями про те, що є правильним чи неправильним, я не отримала би цю історію про таку мандрівку ідентичності довжиною в життя. Я просто думаю, що так нам доступно набагато більше історій.

Зан Мадер

Тобто ви знайшли у своїй практиці відтоді цей зв’язок із Хоуї? Це сформувало вашу роботу далі? Що ви робите по-іншому в результаті зустрічі з Хоуї?

Тіла Драм-Батлер

Так, абсолютно. Одна з речей, які завжди запам’ятовуються, фрази, які я використовую під час кожної взаємодії, це «питати, не інтерпретувати». І тому, коли ви можете запитувати про все і нічого не тлумачити, то чи схоже це на… я могла би вдатися до припущення, коли Хоуї попросили одяг. У минулому моєю першою реакцією було б піти й взяти одяг із двох коробок чоловічого одягу, яких я все одно маю отримати багато, тому що вони універсальні та підходять більшості людей. Але я могла би заглибитися в це, маючи лише таку ідею «це нормально», і зробивши таке припущення. Тому я вважаю, що просто думка ніколи не робити припущень щодо цього було справді особливою.

Зан Мадер

І чи можете ви пригадати будь-який інший час, коли це було справді критично? Як нещодавно у вашій роботі?

Тіла Драхм-Батлер

Так, навіть зовсім недавно. Я розмовляла з молодим корінним мешканцем, які — і я продовжувала називати їх «баб» (молодший брате/сестро, позагендерно – прим. ред.), тому що вони молодші за мене, і вони висловили свою вдячність за те, що я не гендерувала навіть такий комформний тип звʼязуючих слів для позначення стосунків, як це робить багато людей. Тож багато людей назвали б їх «брате». І навіть те, що це звертання не були гендерованим, і я просто не використовувала свої інтерпретації щодо них, було для них особливо приємним.

Зан Мадер

Мені цікаво, чи не могла б ти поділитися чимось про те, що було складно під час подорожі, про дослідження, які ти робила, тому що все це не легко. Чи є щось особливе, що було справді складним?

Тіла Драм-Батлер

Гадаю, я роблю помилки. Оскільки я цигендерна, мені не доводилося йти світом із таким додатковим припущенням (щодо гендерної ідентичності – прим. ред). І я вважаю, що подорож триває — і ти дуже допомогли у цьому, Зан — просто з тим, щоб мати можливість запитати про — і не відчувати себе комфортно, роблячи помилки, я не мала це на увазі, тому що я не почуваюся комфортно з помилками.

Я хочу вчитися на них. Але визнати, що це була подорож і що все це – частина деколонізаційної подорожі, і що ми всі цьому вчимося. Я вважаю, що це було справді важливо пам’ятати — навіть коли говорити про те, коли я автоматично хотіла називати Хоуї «він», — але потім виправити це й не думати, що це, можливо, жахлива помилка, і поговорити з людьми навколо. Я думаю, що для мене це було дуже важливо.

Зан Мадер

Мені цікаво, чи є щось, чим би ти хотіла поділитися з іншими практиками? Мабуть, це велике питання.

Тіла Драм-Батлер

Я думаю, про те, що треба деколонізувати — ми говоримо про деколонізацію нашої практики, але насправді ми маємо на увазі деколонізувати наш світ і все це, деколонізувати наш розум, щоб змінити те, як все робиться, і, зрештою, врятувати планету.

Про те, що треба просто «питати, а не інтерпретувати». Мені здається, днями я казала комусь, що пригоди деколонізації твого розуму та можливості дивуватися у нашому світі набагато веселіші, – і це просто ті історії, які я чую.

І я думаю, що, напевно, десять років тому, коли я знала менше, ніж зараз, мабуть, було так багато історій, які я не мала честі почути, оскільки мене також колонізували, щоб я мала ідеї про бінарність. Тож так, я вважаю, що набагато веселіше змінювати нашу практику у рамках деколонізації нашої ідентичності.

Зан Мадер

Дякую, що знайшла час поговорити зі мною та поділитися. Я думаю, що це буде справді чудовим доповненням до навчання, яке люди зможуть отримати на цьому курсі. Дякую, Тіла.

Тіла Драм-Батлер

Дуже дякую, Зан.

Оригінал

V2: Decolonising gender and sexuality: Interview with Tileah Drahm-Butler

Zan Maeder
Hi, Tileah. How are you going?
Tileah Drahm-Butler
I’m good, thank you, Zan. How are you?
Zan Maeder
I’m good. It’s really nice to see you. I was wondering if, for those who haven’t yet taken the Aboriginal narrative practice course or haven’t had an opportunity to meet you in your work, if you want to share a bit about your mob, the country you’re on, and the context that you work in.
Tileah Drahm-Butler
Yes. So, I’m Durrumbal/Kullilli and Yidinji. So, I live in North Queensland on Gimuy Walubara Yidinji country in Cairns. I work at the local hospital in the emergency department, and I also work for Dulwich Centre teaching narrative practice. And I’m very lucky to be involved in the Masters of Narrative Therapy, where I support the First Nations students to go through that program.
Zan Maeder
So, just a few things, then. Just a few. So, I was really excited to have this conversation with you because we’ve had lots of conversations in the past about queering narrative practices. And also, of course, you’ve taught me so much about decolonising practice. And I was hoping that you could share a bit today about how those two things fit together in your work, whether you find that there’s tensions, alignment, incongruence, partnership. Just give us a bit of a taste of what this looks like in your practice.
Tileah Drahm-Butler
For me, I think that queering my practice has been a part of my journey to decolonise. It’s one and the same, because the colonial constructs of gender and the ways that we should be performing gender, and sexuality, and… I guess then, personhood, how should we be performing our personhood? And so, for me, absolutely, I’ve learned so much from you as well, Zan, and it’s all been such an important part of decolonising—not just my practice, my mind and my life, actually. It’s a great learning journey. Thank you.
Zan Maeder
It’s really exciting to me to hear you talk about how much those things align to you, because that feels true for me as well in my own practice. And obviously, I’m coming from that, from being a white settler in unseated territory in Australia. I was wondering, do you have any stories of practice that illustrate this overlap, this kind of partnership, that you’re talking about?
Tileah Drahm-Butler
Yeah, I do, and I think it’s important to say that it’s been a journey as well, and that I’ve also learned a lot from some mistakes that I’ve made. And I think back to those times and think of—if I had done things differently then. And thankfully, hopefully, I haven’t caused harm, but I’ve been part of a system that could cause harm. And so, yeah, I’ve got lots of stories, but certainly, as I’ve learned more about, I guess, the ways that identity can be decolonised, both gender and sexuality, just the opportunities for conversations have been absolutely wonderful. We had a previous chat, and I was thinking about Howie, whom I met in the emergency department, and how he had arrived at a local clinic nude. So, it was at the end of Pride Week, and they turned up to a clinic nude. And so, it was reported by ambulance of kind of a breakdown happening, maybe a psychosis. Of course, there were already lots of ideas about what was going on for Howie. And when I got the referral, I was introduced by their name assigned at birth, and I was introduced that I would be seeing a 50-year-old man. And I’d heard a bit about the story. And when I first came to introduce Howie, I could see that they were really nervous. And I said, “What would you prefer to be called?” And I was met, as is often the case as I’ve gone on this learning journey, met with a bit of shock around this, because I think nobody had asked this. So, first of all, what I do often with lots of people is I offered a cup of tea to Howie to check that they were comfortable. And I noticed that Howie was kind of under the hospital blankets. I knew that they didn’t come in with clothes on. I said, “Is there anything that would make you more comfortable?” And Howie said, “Could I please have some clothes?”

And so, one of the things that’s been really important is to decolonise ideas of fashion and clothing and make them non-gendered. And so, I asked Howie if they have any preference for the clothes that I get. And I said, “We have four boxes. One is for what we call women’s skirts and pants. One is for what we call men’s pants. Then we have a box that we call for women’s tops and another for men’s tops.” Howie said a little bit more confidently, “Can I please have a skirt and a t-shirt?” And I said, “Of course. Do you have any preference of which box I get the t-shirt from?” And Howie said, “Just something that goes with the skirt, please.” I kind of winked and said, “That goes without saying. I’m not going to get you something not fashionable.”

So, I really think that, having done these actions of respect and welcome, that Howie was now able to talk about what was going on for them. And they told me that when they were a child, they grew up being supported by their mother to dress in girls’ clothes up until they became a teenager. I guess those formative years. Howie talked about how much they were nurtured to be themselves, and then this was up until they became a teenager. And so, as an adult, Howie talked about how they tended to dress as a man, live a man, particularly in order to keep safe because they were homeless and, on the streets, it was safer for them to perform gender as a man. And so, over that week of the pride festival, I guess, with all of the celebrations, Howie felt that it was time to really come out and celebrate who they were. And so, this is why they turned up at the clinic in the nude, because it was projecting clothes and fashion and saying, I am who I am. And this was really a story that was in total contrast to the one that we had been invited to take on about: This is not normal. This is breakdown, psychosis, drug use, all of these other assumptions,

I guess.

Through learning from Howie, just of this practice of welcome, I guess, it’s really been a learning for me to always go into meeting people with the questions to ask and not interpret any of it.
Zan Maeder
Yeah, I’ve heard you speak before really in a lot of detail about practices of welcome and how much that fits with decolonising, and how much here in all the First Nations in Australia, welcome is an incredibly important part of culture. And it’s really interesting to me the way that fits with greeting people who are sexually and gender-expansive. And yeah, I’m just wondering if you could speak a bit more about the practice of welcome and how you came to that or how you came to naming that practice.
Tileah Drahm-Butler
I didn’t name it, so it has certainly been named before. And Aunty Barbara Wingard in particular has talked a lot about welcome being central to our practice, because if nothing else, when people are marginalized or excluded from society, or their family, or their school, or organisation, or whatever it is, that welcome into telling a story—and I don’t just mean in a physical space, but to be welcome to say what’s going on for you, tell me a story, I’m here to hear it—I think without that, I guess we come in with all the constraints and binaries of right, wrong, normal, not normal, we bring those into the conversation. Whereas when our welcome is genuine and open, and when we are asking about, “Who are you? What is your story?”—I think that there’s so much more story that we can be invited into. I think with Howie, had I just have said, asked kind of questions about, I don’t know, I mean, thinking of many more, but those stories that go into it with those ideas of what is right or wrong, but I wouldn’t have gotten this story of this kind of lifelong journey of identity. Yeah, I just think that there’s so much more story available to us.
Zan Maeder
And have you found, like, in your practice since then, this connection with Howie? Has that shaped your work moving forward? What do you do differently as a result of meeting Howie?
Tileah Drahm-Butler
Yeah, absolutely. One of the things that always sticks in my mind, the kind of phrases that I go into every interaction with, is “ask, don’t interpret”. And so, when you can ask about everything and not interpret anything, so whether it’s like—I could have gone into the assumption when Howie asked for clothes. In the past, my first response would have been to go and get clothes from the two boxes of men’s clothes, which I have to get a lot anyway, because they’re the only ones that fit most of the people that come through. But I could have gone into that with just kind of this idea of “this is normal”, and I make the assumption there. And so, I think just being invited to never make assumptions on any of it has been really special.
Zan Maeder
And can you think of any other times when that’s been really crucial? Like recently in your work?
Tileah Drahm-Butler
Yeah, even very recently. I was talking with a young Aboriginal person who—and I kept saying “bub” because they’re younger than me, and they expressed their appreciation that I didn’t call them—that I didn’t gender even those comforting kind of relational words when a lot of people do. So, a lot of people would call them “bro”. And just even to not gender those words and yeah, just to not put my interpretations on any of it was particularly welcoming to them.
Zan Maeder
And I wonder if you want to share anything about the stuff that’s been tricky in the journey, the explorations that you’ve been doing, because none of this stuff is easy. Is there anything that sort of stands out that has been really challenging?
Tileah Drahm-Butler
I guess, making mistakes. Because I’m cisgendered, I haven’t had to go through the world with that added assumption. And I guess the journey of being—and you’ve been really instrumental in that, Zan—just to be able to ask about—and not feel comfortable with making mistakes, I don’t mean that, because I don’t feel comfortable with making mistakes. I want to learn from them. But to acknowledge that it’s been a journey and that it’s all part of a decolonising journey and that we’re all learning this. I think that that’s been a really kind of important thing to remember—even talking about, where I automatically wanted to call Howie “he”—but then to correct it and not feel as though maybe it’s a terrible mistake, and to have conversation around that with people when you do it. I think it’s been really important for me.
Zan Maeder
I’m wondering about, like, is there anything that you would want to share with other practitioners? It’s probably a big question, I guess.
Tileah Drahm-Butler
Well, I think that to decolonise—we talk about decolonising our practice, but actually what we mean is to decolonise our world and all of it, to decolonise our minds in order to change the way things are being done and ultimately to save the planet. I think that just to be that “ask, not interpret”. I think I was saying to somebody the other day that the adventures of decolonising your mind and being able to queer our world are so much more fun, and just the stories that I hear. And I think that maybe ten years ago, when I knew less than what I do now, there must have been so many stories that I didn’t have the privilege of hearing because I had also been colonised to have ideas of binaries. So yeah, I think that it’s just so much more fun to queer our practice as part of decolonising our identities.
Zan Maeder
Well, thanks so much for taking the time to talk with me and share. I think this is going to be a really wonderful addition to the learning that people are able to do in this course. Thanks, Tileah.
Tileah Drahm-Butler
Thank you very much, Zan.

25 червня, в камках Квір-форуму 2021 відбулось відкриття інтерактивної виставки візуального та перформативного мистецтва «Не за дефолтом». В експозиції представлені роботи живопису, графіки, текстилю, фотографії.

Сама назва виставки говорить про ідею дослідження простору поза межами умовно нормативного наративу створеного владним дискурсом. На виставці зібрано роботи українських художни_ць та артевіст_ок, що у своїх роботах підіймають теми самосприйняття та ідентичності особистості, тілесності у рамках бінарності, питання того що робить людину людиною – фізичне чи соціальне? Ідеї робіт натхненні самоспостереженням та дослідженням сучасного соціокультурного середовища.

Центральною дією виставки став перфоманс Марини Усманової «Моє задоволення це мій опір» (оформлення Ольга Чебукіна, технічний супровід Анастасія Біла)  Ідея перфомансу – розглянути задоволення як інструмент протидії експлуатації, пригніченню, владному насиллю, та насиллю над собою. Дія перфомансу відбувалась в імпровізованій кімнаті де перфомерка робила те, що зазвичай приносить їй задоволення – слухала музику, пила напої та їла улюблені солодощі. А поруч відбувалась відео фіксація глядацьких «історій задоволень». За словами авторки цей перфоманс – початок дослідження теми насолоди, яку підіймають не так часто, по при те що біль, страждання, дискомфорт – це теми багатьох мистецьких досліджень. А ще крихкості цієі насолоди, її залежності від ресурсу, того, яким чином вона може перетворюватись на біль й як легкоце відбувається. Це дослідження, за словами авторки, обов’язково матиме продовження.

Відкриттям виставки стала живопистна інсталяція «Це не я, це не моє тіло» Катерини Гончарової (м. Нова Каховка). Суть роботи – спогади про само ідентифікацію через відчуття тілесності у дитячому та підлітковому періоді, прожиття травматичного досвіду. Інсталяція спровокувала діалог глядача з авторкою стосовно не прийняття свого тіла та його гендерних ознак. Катерина Гончарова презентувала на виставці ще одну роботу живопису, яка має назву «Блиск»  –  ця картина експонується вперше.

    Фото інсталяція «Збери людину» першепочатково привернула до себе увагу учасників виставки. Куби з фрагментами людських оголених тіл, різних за гендерними ознаками неодноразово складались до купи у різноманітних варіантах. «Збери людину» це спроба візуалізувати питання –  чим є тіло людини коли його розглядають як об’єкт, коли його запроторюють у рамки бінарності та ієрархієзують, розмежовують на гендери, страти, національності; чи можемо ми говорити про тіло як об’єкт насильницького контролю?  Авторки роботи – Лі Білецька, Марина Усманова, Ольга Чебукіна (м. Херсон)

    Проект «Саша» художника відомого під псевдонімом Київське чудо (м. Київ) складається з фото серії, живопису та відеоряду і являє цілісний сюжет подібний до античної епічної повісті. Серія фото робіт –  рефлексія на минуле, живопис розкриває тему втечі від минулого та початок нового етапу життя, з прийняття себе у кризі первісного «Я»; відео під назвою «Спокій» – той шлях яким пліч-о-пліч йдуть нове і минуле до порозуміння і взаємного прийняття. «Саша» зачіпає теми особистого досвіду, потреб, шляху і невизначеності.

Серія фотографій «Жирне та волохате» ґео (м. Київ) спрямоване на підняття питання звідки береться фетфобія у суспільстві. Серія робіт «Жирне та волохате» –  це практика самодослідження, в якій авторко спостерігає та фотографує своє ненормативне  тіло долаючи домінуючі настанови в яких, тіла відмінні від уявної норми маркеруються як не привабливі, або такі що не можуть отримувати чи давати насолоду. Метод самофотографування унеможливлює присутність обєктивізуючого погляду сторонньої людини. ґео використовує самосексуалізацію як емансипативну практику, та створює свою камерну естетику, яка дає можливість руйнувати сором навязаний гетеропатріархальним устроєм.         

   Серія робіт «Самостність» Дар’ї Баранової (м. Херсон) створена у техніці відцифрованої графіки (олівець, ручька, маркер, червона туш, гуаш, комп’ютерна обробка). За словами авторки дана серія –  це трансляція болю та тривожного розладу, що спричинені невдалим досвідом взаємодії з оточенням. Кожен з образів замкнутий на своєму тілесному та психоемоційному стані наближеному до аутоагрессії, спровокованої страхом завдати болю іншим.  Пластичні форми, пози та лінії просочують на поверхню внутрішні сенси та символи, відтворюють одночасно відторгнення та привласнення своєї сутності. За відгуками глядачів роботи викликають емоції самотності разом з тим спокою, як наслідку само прийняття.

    Перформативний інтерактив «Чому мені тісно?» відбувався в маленькій кімнаті, в якій відносно комфортно може знаходитись тільки одна людина. На стінах кімнати, більш схожої на таємний грот, усі бажаючі залишали відповіді на питання чому їм тісно в нав’язаних владним дискурсом формах та гендерно обумовлених обмеженнях. Ідея інтарактиву натхненна діалогом з фейсбуку. Авторка Альбіна Єрмакова (м. Херсон)

Хустка-плакат від Тоні Мельник (м. Київ) у техніці холодний батік, займає одну з центральних частин експозиції. За словами авторки ця робота – продовження багаторічної практики перенесення політичних висловлювань на текстиль, яку було розпочато ще в 2014 р. Така хустка – одночасно і предмет одягу і політичне висловлювання. Восени 2020 р. відбулася серія воркшопів по створенню хусток-плакатів для спільноти де і було створено цю роботу. Фразу “Квирота в глазах смотрящей”, яку зображено на хустці,  взято із активістських стікерів в Телеграмі.

«Костюм Слимачка» – текстильний костюм з шістьма карманами, двома блискавками, капюшоном та ріжками –  авторка Маша Лук’янова (м. Київ). Ідея такого костюму виникла з жарту авторки про те, що перехід від бажання не відчувати себе людиною до стверджуючої дії – то є власний протест поти капіталізму. …Не відчувати себе людиною, якій потрібно доказувати, що вона людина з правами людини. З правом отримати документи, що посвідчують особу, з правом на проживання у обраній країні, з правом на вільне та легальне пересування по цій країні та за її межами. Чому Слимачок? Тому що пересуваєшся на комфортній для себе, або єдиній можливій на сьогодні швидкості, тому що, за будь якого відношення до тебе з боку держави, таки проживаєш життєві цикли і відносно якісно задовольняєш власні потреби не залежно від того, яким державним органом тобі видано документи. Костюм Слимачка є інтерактивною частиною виставки – кожен бажаючий може приміряти і костюм і, власне, образ.

Ще одна історія виставкового інтарактиву – настільна гра «Трансдосвідним шляхом» Максима Чернова (м. Херсон) В цю гру дійсно можна грати йдучи своїм шляхом. Гра створена небінарною трансгендерною особою, на основі власного життєвого досвіду, з метою активізації взаємодії людей з подібним досвідом. Кожен крок гри –  то певна реальна ситуація та обставина над якою можна пожартувати і зрозуміти що трансгендерні люди не самотні у світі, що їх розуміють. Для цис осіб ця гра про відкриття іншого досвіду, який нормалізує трансгедерних людей, робить їх життя більш комфортнім та безпечним.

Завершити «огляд» експозиції можна серією пластилінових ілюстрацій «Квіруємо секспросвіту» ArT (м. Київ). Ілюстрації створені спеціально однойменного тренінгового модулю і є прикладом унікальної авторської техніки.

Виставка «Не за дефолтом» організована за ініціативи та на базі БО «Інша». Кураторка виставки Альбіна Єрмакова.

Виставку експонуватиметься надалі. Телефон для  довідок 099 750 96 81…

ТЕНДЕРНЕ ЗАПРОШЕННЯ

 

ЗАМОВНИК – БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ «ІНША» оголошує відкритий тендер на закупівлю: Машина швидкої допомоги або санітарний автомобіль на базі мікроавтобуса (вживаних, згідно технічний вимог).

 

Всі тендерні пропозиції, отримані організатором після кінцевого терміну їх подання, а саме після 21:00 5 грудня 2022 року, розгляду не підлягатимуть.

 

Тендерні документи повинні бути складені українською мовою, підписані уповноваженою особою учасника та засвідчені печаткою (за наявності) та надіслані до 21:00 5 грудня 2022 року у письмовому (електронному, відсканованому) форматі з поміткою “Тендер на закупівлю: Машина швидкої допомоги або санітарний автомобіль на базі мікроавтобуса”, на адресу:  insha.tender@gmail.com

Переможця тендеру буде обрано не пізніше «7» грудня 2022 р., після детальної технічної, фінансової та правової оцінки цінових пропозицій. Протягом 5 (п’яти) робочих днів з моменту прийняття такого рішення Замовник тендеру проінформує переможця у письмовій формі.

 

Шаблон цінової пропозиції можна знайти тут.

 

Технічні вимоги:

Машина швидкої допомоги або санітарний автомобіль на базі мікроавтобуса, призначений для перевезення людей в лікарню, яким необхідно надання невідкладної медичної допомоги, а також для доставки медиків в місця, де потрібно надання допомоги. Автомобіль має бути готовим до експлуатації, мати всі справні вузли та деталі та пройти після чергового ТО не більше 2000 км.

Рік випуску автомобіля: не раніше 2011 року

Двигун – дизельний, об’ємом від 2,5 до 4.0л 

КПП – автомат

Серед обладнання мають бути в наявності:

  • механізми кріплення для носилок;   
  • механізм для завантаження / розвантаження носилок; 
  • кріплення для медичного обладнання;  
  • розкладні посадочні місця; 
  • підключена система зв’язку з водієм (двостороння);  
  • ящики і шафи для медичного обладнання; 
  • система опалення; 
  • система кондиціювання;
  • гумове покриття підлоги, стійке до санітарної обробки;
  • поручні в салоні; 
  • бічні і задні двері для входу персоналу і занесення носилок. 

 

Умови тендеру:

  • Надані учасниками цінові пропозиції мають бути дійсними без змін впродовж 30 днів.
  • Ціни мають бути зазначені в гривнях України, включаючи всі витрати, відповідно до вимог тендеру.
  • Вимоги до пропозиції, кваліфікаційні критерії та спосіб оплати – як зазначено у вимогах закупівлі.
  • Учасниками тендеру можуть бути як юридичні, так і фізичні особи

 

Учасник тендеру надає Замовнику наступні документи:

  1. Копія документу, що підтверджує державну реєстрацію;
  2. Копія документу, що підтверджує податковий статус;
  3. Тендерна пропозиція, заповнена за зразком;
  4. Копія документів, які підтверджують наявність реанімобіля.

 

Істотні критерії  відбору тендерних пропозицій:

  1. Прийнятна вартість Товару;
  2. Відповідність Товару технічним вимогам тендерного оголошення;
  3. Відповідність поданих документів умовам тендерного оголошення.

 

Застереження:

  1. Учасник цього тендеру приймає до уваги та погоджується з тим, що Замовник залишає за собою право вимагати від учасника тендеру додаткові документи та/або інформацію, що підтверджують відповідність окремих положень документів вимогам та умовам цього тендеру.
  2. Учасник цього тендеру надсилаючи документи для участі у даному тендері підтверджує своє розуміння та згоду з тим, що Замовник  може відхилити його тендерну пропозицію у випадку, якщо пропозиції інших учасників міститимуть більш вигідні умови, та що Замовник не обмежений у прийнятті будь-якої іншої пропозиції з більш вигідними для нього умовами.

 

Загальний термін дії договору – 20 грудня 2022

Умови оплати, форма розрахунку – 100% протягом 5 (п’яти) банківських днів  з дати введення в експлуатацію товару; безготівкова

Умови постачання товарів: Постачання, розвантаження здійснюється повністю за рахунок Постачальника за адресою Замовника: Комунальне підприємство “Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф” Дніпропетровської обласної ради, Дніпро́, площа Соборна, 14. 

 

. Однією партією протягом 5 робочих днів з дати замовлення (але не пізніше 20 грудня 2022р.)

 

Запитання щодо тендеру можна надсилати в електронному вигляді за ел. адресою:  insha.tender@gmail.com  до 5 грудня 2022 року.

Дякуємо за співпрацю!

ТЕНДЕРНЕ ЗАПРОШЕННЯ

ЗАМОВНИК – БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ «Інша» оголошує відкритий тендер на закупівлю медичного обладнання для КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №6» Криворізької міської ради.

БО “Інша” проводить закупівлю медичного обладнання в рамках проекту “Допомога та покращення якості основних державних послуг у Житомирській, Дніпропетровській та Донецькій областях шляхом технічного оснащення” за підтримки Фонду Рози Люксембург в Україні.

 

Умови проведення тендеру (закупівлі):

Надані учасниками цінові пропозиції мають бути дійсними без змін впродовж 21 дня.

Ціни мають бути зазначені в гривнях України, включаючи всі витрати, відповідно до вимог закупівлі.

Вимоги до пропозиції, кваліфікаційні критерії та спосіб оплати – як зазначено у вимогах закупівлі.

Кінцевий термін подання цінових пропозицій – не пізніше «2» листопада  2022. о 21:00. Всі цінові пропозиції, отримані після кінцевого терміну, розгляду не підлягають.

Переможця тендеру буде обрано не пізніше «5» листопада  2022 р., після детальної технічної, фінансової та правової оцінки цінових пропозицій. Протягом 3 (трьох) робочих днів з моменту прийняття такого рішення Замовник тендеру проінформує переможця у письмовій формі.

Цінові пропозиції можуть надсилатись електронною поштою (відскановані документи) на адресу ел. пошти: insha.tender@gmail.com з накладенням КЕП або зі скано-копією з підписом і печаткою.

Замовник залишає за собою право вимагати від учасників тендеру додаткові матеріали або інформацію, що підтверджують відповідність окремих положень пропозицій вимогам закупівлі.

Замовник залишає за собою право припинити процедуру тендеру й відмовитися від всіх пропозицій до укладення договору.

 

Шаблон цінової пропозиції можна знайти тут

 

Предмет закупівлі:

  1. ImmunoChem-2100 – мікропланшетний автоматичний фотометр, США

Швидкість зчитування: 1 плашка за 5 секунд;

Робоча температура: – 10С-40С; Вологість: 20%-85%

Температура зберігання: -20С-50С

Джерело світла: лампа 8V/50W

Електроживлення: 110V-250V, 50-60Hz

Довжини хвиль: 405, 450, 492, 630нм + 4 вільні позиції від 400 до 700нм довжини хвилі;

Межі вимірювання: 0.000 – 2.500 A; кордону зчитування: 0.000 – 3.500 A; лінійність: ±2.0% або ±0.007 А;

Точність вимірювання: ±2.0% або 0.007 А;

Можливість вимірювання 12 зразків крові в одній 96ти луночной плашці;

Дисплей: РК, сенсорний 5.7″ (320×240);

Введення даних: через сенсорний екран, ручку або зовнішню мишку;

Контроль якості з побудовою кривих Леві-Дженингса, з розрахунком середніх значень, SD, CV%;

Пам’ять: 500 тестів, 10000 результатів;

Вбудований термопринтер, RS232;

Розміри: 450х330х190;

Вага: 10кг.

  1. Біохімічний аналізатор Biochem SA (у комплекті зі стартовим набором реагентів)

Методи розрахунку та вимірювання Кінцева точка, Кінетика, Мульти- Стандарт, Двоточковий режим (кінетика за стандартом), Двохвильові вимірювання, Абсорбція, Бланк.

Чинник розраховується автоматично.

Кількість методик 80 вільних до програмування,

32 – встановлені методики

Діапазон довжин хвиль 340-805 нм

Фільтри 340, 405,492, 510, 546, 578, 630 нм та 1 вільна позиція

Точність довжини хвилі ±2 нм

Діапазон вимірів 0,3 -3,0 опт. од.

Джерело світла Галогенова лампа, 6В/10Вт, більше 3000 годин роботи

+ 4000 годин у сплячому режимі

Проточна кювета Кераміка, кварцове скло, об’єм 32 мкл

Наливна кювета Наливна пластикова одноразова кювета

Температура термостатування Кімнатна, 25, 30, 37±0.1°С

Аспіраційний об’єм 0 – 3000 мкл

Пам’ять 80 методик, 10 000 результатів, контролів та калібраторів

Термостат Вбудований термостат на 10 пробірок

Принтер Вбудований термопринтер

Дисплей РК, сенсорний, кольоровий

Електроживлення 150-260В, 50 Гц, 100 Вт

Габарити 46 х 33 х 14 см

Вага 5 кг

 

  1. Електронна відеоендоскопічна система високого класу EPX-3500HD виробництва FUJIFILM 

Електронний HDTV відеопроцесор VP-3500HD;

Ксенонове джерело світла XL-4450 з потужністю лампи 300 Вт;

Технологія FICE;

Режим подвійного перегляду;

Нерухоме зображення або відео в режимі реального часу;

Швидке перемикання з одного режиму настройки FICE на інший в режимі реального часу;

Фотометричний режим;

Функція компенсації розмиву зображення.

 

Якість товару повинна відповідати вимогам відповідних діючих нормативних документів (ДСТУ, ТУ, ISO тощо):

– товар повинен бути новим, таким що не був у вжитку, вільний від претензій третіх осіб, повинен бути виготовлений не раніше 2020 року;

– товар (упаковка) повинен містити маркування відповідно до стандартів виробника, яке надає змогу: ідентифікувати Товар, його походження, дату виробництва, упакований таким чином, щоб не допустити його псування, втрати зовнішнього вигляду, забруднення, псування маркування та/або знищення під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт та зберігання;

– всі комплектуючі повинні бути сумісними, новими та не відновленими;

При поставці товару в учасника повинні бути наявні документи, передбачені чинним законодавством України, які підтверджують відповідні якісні характеристики товару (сертифікати відповідності, декларації, паспорти якості тощо).

Вартість  пропозиції учасника повинна враховувати витрати на доставку, розвантаження, збір, зберігання, сплату митних тарифів, наявність сертифікатів, інсталяцію та пуск обладнання.

 

Учасник може подати комерційну пропозицію як на всі лоти, так і на будь – який лот окремо.

 

Загальний термін дії договору – 20 грудня 2022

Умови оплати, форма розрахунку – 100% протягом 5 (п’яти) банківських днів  з дати введення в експлуатацію товару; безготівкова

Умови постачання товарів: Постачання, розвантаження здійснюється повністю за рахунок Постачальника за адресою Замовника: вул. Мусоргського, 32а, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, 50053; КНП «КРИВОРІЗЬКА МІСЬКА ЛІКАРНЯ №6» Криворізької міської ради. Однією партією протягом 5 робочих днів з дати замовлення (але не пізніше 20 грудня 2022р.)

 

Гарантійні зобов’язання 

Товар має бути якісний, новий, такий, що не перебував у експлуатації, мати сервісну підтримку в Україні, терміни та умови його зберігання не порушені. Якість товару повинна відповідати умовам державних стандартів та/або технічним умовам, що є чинними на території України для відповідної категорії товару. При виявленні Замовником дефектів товару, будь-чого іншого, що може якимось чином вплинути на якісні характеристики товару, Учасник повинен їх усунути за власний рахунок. Гарантія від 12 місяців з дати введення в експлуатацію.

 

В разі необхідності, додатки можна отримати, звернувшись електронною поштою на адресу:insha.tender@gmail.com, або за посиланням під оголошенням.

 

Дякуємо за співпрацю!